Людині, яка страждає, християнство пропонує один останній внесок, найважливіший з усіх інших внесків. Як ми вже побачили, вся Біблія, відтворюючи 3000 років історії, культури і людської драми, як потужна лінза, фокусується на виконанні вироку на Голгофі. Це суть всієї історії, наріжний камінь. Але смерть, звичайно, ще не кінець цієї історії.
Через три дні перебування в темній гробниці, Ісус знову з’явився живим. Живим! Хіба це можливо? Ця новина була надто хорошою, щоб бути правдою. Навіть учні не насмілилися повірити поголосу, аж поки Він Сам не з’явився їм і не дозволив їм власними пальцями торкнутися Свого нового тіла. Окрім того, Він пообіцяв, що одного дня кожен з них також отримає воскресле тіло.
Воскресіння і його перемога над смертю принесли переконливо нове слово в словник болю і страждань: тимчасовість. Ісус Христос пропонує приголомшливу обітницю життя після смерті без болю. Які б муки і біль ми не відчували зараз, вони не назавжди.
Отже, остання християнська надія – це надія на майбутнє без болю, на майбутнє з Богом. Дивно, але сьогодні люди майже соромляться говорити про віру в загробне життя. Ця тема здається ексцентричною, малодушною, здається втечею від проблем цього світу.
Чорношкірі мусульмани мають похоронну традицію, яка символічно відображає сучасні погляди світу. Коли тіло готове до поховання, друзі і родичі оточують труну і мовчки стоять біля неї, дивлячись на мертву людину. Без сліз, без квітів, без співів. Сестри мусульманки розносять маленькі таці, з яких кожен бере дрібні м’ятні цукерки. За сигналом спостерігачі кладуть цукерку собі в рот, і поки цукерка повільно тане в роті, присутні на похороні роздумують над солодощами життя, пам’ять про яке вони вшановують. Коли цукерка розтане, це також має своє значення, бо символізує кінець життя. Воно просто розчиняється, тане, його більше немає.
І справді, більшість наших сучасників справляються зі смертю, зовсім її уникаючи. Ми приховуємо її прямі натяки – морги, палати інтенсивної терапії, кладовища – за високими стінами. Але коли смерті неможливо уникнути, реакція наших сучасників мало відрізняється від реакції чорношкірих мусульман. Прогресуюче язичництво запрошує нас дивитися на смерть як на останню фазу життєвого циклу на землі, а не як на вимушений перехід до вічного життя. Елізабет Кюблер-Росс визначила п’ять стадій підготовки до смерті, з чітким підтекстом, що остання фаза «прийняття» найбільш доречна. Відтоді, здорові працівники почали допомагати пацієнтам прагнути до такого ідеалу.
Я пригадую один вечір у моїй групі «Рахуйся із сьогоднішнім днем», коли одна жінка, на ім’я Донна, в якої була остання стадія лейкемії, зауважила, з яким нетерпінням вона чекає, коли буде на небесах. Ці слова спровокували дуже ніякову реакцію групи: довге мовчання, навмисний кашель, щоб прочистити горло, хтось відводив очі. Тоді соціальний працівник підняв дискусію про те, як Донна може подолати свої страхи і прогресувати в напрямку фази прийняття.
З тієї зустрічі я йшов з важким серцем. Наше матеріалістичне, недогматичне суспільство просило своїх членів відмовитися від своїх найглибший відчуттів. Донна, завдяки своєму основному інстинкту, наткнулась на фундаментальний камінь християнської теології. Смерть – це ворог, ворог, що наганяє смуток, останній ворог, якого потрібно знищити. Як могли члени нашої групи, які кожного місяця бачили тіла, які вироджувалися, вмирали на їхніх очах, бажати лагідного духа прийняття? Я можу думати тільки про одну відповідну реакцію на наближену смерть Донни: «Будь ти проклята, смерть!»
Невдовзі після того мені потрапила на очі цитата Блеза Паскаля, який жив в епоху, коли мислителі вперше почали зневажати «примітивні» вірування в душу і загробне життя. Паскаль говорив про таких людей: «Чи не претендують вони на мудрість чи вченість, порадувавши нас розповідями про те, що вони вважають наші душі тільки легеньким вітром і димом, і, кажучи нам про це особливо пихатим і самовдоволеним тоном? Чи про це потрібно говорити радісно? Чи не є це та річ, яку навпаки, потрібно виголошувати з сумом, як про найприкрішу річ у світі?»[1].
Яке спотворення цінностей привело нас до того, що ми хвалимо віру в небуття, бо це сміливість, і відмовляємося від надії на блаженну вічність, бо це боягузтво? Хіба шляхетно погоджуватися з чорними мусульманами, матеріалістами і марксистами, що цей світ, озлоблений через зло і страждання, є задуманим кінцем для людства? Така ідея виникла тільки після 7000 років запротокольованої історії. Кожне відоме примітивне суспільство і кожна стародавня культура включали в себе детальні вірування в загробне життя. (Ці вірування в значній мірі полегшили роботу археологам, бо стародавні народи для зручності ховали свої культурні надбання в запечатаних могилах).
На відміну від цього Біблія звертається до життя після смерті з радістю і очікуванням, а не із збентеженням. Ця планета – стогнуча планета, а Християни з надією чекають нового світу, де кожна сльоза буде стерта.
[1] Паскаль. С. 57.