Послухайте того, хто розуміється на вірності тілу: «Хто слабує, а я не слабую? Хто спокушується, а я не палюся?» (2 Коринтян 11:29). Чи ще: «Пам’ятайте про в’язнів, немов із ними були б ви пов’язані, про тих, хто страждає, як такі, що й самі ви знаходитесь в тілі» (Євреїв 13:3).
І послухайте інший голос, голос Джона Донна:
«Церква є всесвітньою, універсальною, а отже такими є всі її дії; і все, що вона робить, належить всім. Коли вона хрестить немовля, цей вчинок торкається і мене; бо це дитя тепер приєднане до того тіла, яке є також і моєю головою, і прищеплене до того тіла, якого я є членом. І коли вона ховає чоловіка, цей вчинок торкається і мене: все людство має одного автора, і є однією величиною…
Людина не острів, повністю залишена сама на себе; кожна людина – це частина континенту, частина цілого. Це якби шматок землі був змитий у море, ну хоча б взяти Європу, чи хоча б якийсь мис, чи маєток твого друга чи твій власний; смерть будь-якої людини ослаблює мене, бо я – частина людства, а отже ніколи не знатиму, за ким дзвонить дзвін; можливо, він дзвонить за тобою»[1].
Носіть тягарі один одного, каже Біблія. З цим уроком про біль може погодитися кожен з нас. Дехто з нас не вбачатиме в болю особливий дар; дехто завжди звинувачуватиме Бога в несправедливості, за те, що Він допустив його. Але факт лишається фактом, біль і страждання тут, посеред нас, і ми повинні якимсь чином реагувати. Відповідь, реакція, яку залишив Ісус – це носити тягарі тих, кого Він торкнувся. Живучи в цьому світі як Його тіло, Його емоційне втілення, ми повинні дотримуватися Його прикладу.
Образ тіла точно відображає те, як Бог функціонує у світі. Інколи Він втручається, час від часу творячи справжні чудеса, а часто даючи надзвичайну, надприродну силу нужденним. Але здебільшого Він покладається на нас, Своїх посланців, здійснювати цей труд у світі. Від нас очікується жити життям Христа у світі, а не просто інколи згадувати про це чи описувати як це було. Ми проголошуємо Його послання, трудимось заради справедливості, молимося про милість… і страждаємо із страждаючими.
Алан Патон, автор книги Плач, улюблена країно, виходець з Південної Африки, підносить Святого Франциска Ассисійського, як Христоподібну модель людської реакції. Один з таких трансформуючих моментів у житті Франциска Бернардона стався, коли він, будучи молодим дворянином, мчав верхи на коні і наткнувся на чоловіка з проказою. У ті часи Франциск мав образу на Бога, а тому відчув певну відразу до хворого. Але щось у нього всередині раптом змінило обидві його реакції. Він зліз з коня, підійшов до чоловіка, обійняв жебрака і поцілував просто в губи.
Святий Франциск міг проклинати або Бога, або чоловіка з проказою, каже Патон. Але він не зробив ні того, ні іншого. Замість того, щоб витрачати всю свою енергію на обвинувачення Бога за те, що Він допустив утворення таких ран, він вибрав перетворити своє життя на інструмент Божого миру. Цей вчинок змінив обох: того, хто давав, і того, хто отримав: «Те, що здавалось мені гірким, стало солодощами тіла і душі», – сказав Святий Франциск[2].
Реакція Св. Франциска була абсолютно однаковою з реакцією Альоші на свого брата Івана в творі Достоєвського Брати Карамазови. Він не міг вирішити його і свої питання щодо проблеми болю. Але він вирішив залишатися поруч із страждаючими, і прийняти їх. Дуже гостро і точно Достоєвський відображає Ісуса, Який так само прореагував на Свого ворога, Великого Інквізитора.
Якщо церква послідовно дотримується цього зразка і відповідає на питання про страждання не аргументами, а любов’ю, то, можливо, ці запитання не будуть підніматися з такою нестримною наполегливістю. Об’єднані сили тіла Христового можуть стати могутньою силою на захисті одиноких, страждаючих і нещасних. Вони можуть бути як дерево, про яке написано в Євангелії, яке виростає таким великим, що в його кроні птахи починають вити гнізда.
Під час відвідування лікарень я був вражений величезною різницею в тому, скільки потіхи можуть запропонувати віруючі люди («Ми молимось за тебе!») і невіруючі («Всього найкращого – ми триматимемо за тебе кулаки!»). Сьогодні, якби мені довелось одним реченням відповісти на запитання «Де Бог, коли боляче?», я б перетворив це речення на ще одне запитання: «Де церква, коли боляче?» Ми формуємо передову лінію Божої реакції на страждання світу.
«Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому? Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1 Івана 3:16-18).
[1] Донн. С. 107-109.
[2] Алан Патон, і ін. Творчі Страждання. Струмок Надії. Канзас Сіті, Монтана: Національна Католицька Кореспондентська Видавнича Компанія, 1970. С. 17.