У мене більше немає ілюзій. Марна справа, щоб хтось підходив і розповідав мені втішні історії.
Є молитва, яка домагається чуда і вимушує його. І також є молитва, яка боїться чуда і повертається, як тільки щось отримує.
Є молитва-крик. І є молитва-зойк.
Існує молитва, яка доходить до меж неможливости, палячи за собою геть все. І молитва, яка зухвало дістається до сфери небезпеки, але завжди має на оці зворотний шлях, на випадок якщо…
Одне слово, існує молитва, яка є серйозною та драматичною пригодою віри.
І молитва, яка лише симулює цю пригоду, позбавлена такого ризику. Це щось на кшталт військових маневрів. Або деяких паломництв, в яких туризм змішаний з побожністю, а забава – з релігією.
Я читаю сторінку повторного вигнання Аґар: «І встав рано Авраам, і взяв хліба й бурдюка води, і дав до Аґари на плече її, також дитину, та й послав її. І пішла вона, та й заблудила в пустині Беер-Шева. І скінчилась вода в бурдюці, і покинула вона дитину під одним із кущів. І пішла вона, і сіла собі навпроти, на віддалі як стрілити луком, бо сказала: Нехай я не бачу смерти цієї дитини! І сіла навпроти, і піднесла свій голос та й заплакала. І почув Бог голос того хлопця… І відкрив Бог очі її, і вона побачила криницю води» (Бут. 21:14-19).
* *
Господи, надто часто в моїй молитві я вдавав роль Аґар. Мені подобалася ця роль, вона збуджувала мене. Роль покиненої особи, яку не зрозуміли; жертви найжорстокішої несправедливости, роль усуненої особи, яку, не зважаючи на численні заслуги, огидним й бридким способом відсторонили.
Щоб могти вчепитися в Тебе. Лише в Тебе. Не мати іншої підтримки. Більше нічого ні від кого не очікувати. «Достатньо, що Ти мене розумієш». «Я потребую Твого підтвердження, розуміння, а вдячність інших мене зовсім не цікавить». «Довіряю лише Тобі». «Я знаю, що Ти мене не підведеш, не залишиш мене». І так далі…
На жаль, я ніколи не дійшов до межі витривалости, як Аґар.
Я почувався загубленим, але в кишені в мене завжди була карта, так, на всякий випадок…
Я втікав у пустелю, позбавлений усього, але в мене були деякі резерви, на той випадок, якби…
Я наближався до Тебе, але не забував відміряти відстань до найближчого намету, так, на всякий випадок…
Одне слово, я ніколи не бачив останньої краплі води в бурдюках. Я не допустив до цього. Бо підсвідомо знав, що коли опущу рівень поза межі розсудливости, то вирушу на пошуки якоїсь криниці, яку помічав здалеку.
Самотність, згода. Але якби вона стала нестерпною, то щоб не піддатися стражданням, я набрав би відомі мені номери телефонів, і друзі знайшли б доречні слова, щоб мене втішити й розрадити.
Отож бо й воно. Моя молитва – це було щось на кшталт «туристичної розваги», симульованою небезпечною ситуацією.
Моя пустеля, поза сумнівом, була відкрита на Зустріч, але й не була закрита на інші зустрічі. Згода на Обіцяну Землю, можливо, не обминаючи Єгипту. Я був схильний живитися молоком і медом, але не забув і про додаткове розв’язання (можливо, якийсь казанок з м’ясом, що парує над вогнищем).
Я очікував усього від Тебе, але якби Твоя відповідь запізнювалася, я знав би, де і як можна забезпечити себе усім необхідним.
Альтернатива існувала не між Зустріччю та смертю, а між Зустріччю та поворотом до деяких втіх, що перебували дуже близько.
Моя віра дійшла навіть до того, що в мене не було й ламаного гроша в кишені. Я навіть позбувся речей, до який був прив’язаний, щоб довести, що Ти становиш єдине фінансове забезпечення. Ох, я залишив справді скромний банківський рахунок, однак, правду кажучи, щиро прагнув, аби не довелося його використовувати і щоб я міг розраховувати лише на Провидіння.
Ото фікція!
Аґар, але з бурдюком, який завжди (або майже завжди) був наповнений водою… І ще щоб лікар був близько, для дитини…
* *
У такій ситуації молитва може бути шепотом, скаргою, балаканиною, зітханням. Але не криком.
Молитва стає криком лише тоді, коли бурдюк порожній, а за тобою не залишилося жодних мостів.
Очі можуть помітити чудо (криницю, яку Ти вкажеш) лише тоді, коли вони вже побачили останню краплину на дні дзбанка.
Господи, я соромлюся своєї облуди.
Почуваюся винним через те, що сприймаю пустелю як екскурсію. Можливо, дещо небезпечну, з деяким ризиком, але мені не вистачало відваги, щоб погодитися на основний ризик: на останню краплю води.
Я розумію, чому моя молитва ніколи не дійде до чуда.
Хіба що наважуся пережити ситуацію, коли в мене не буде ані краплі води. Або просто розіб’ю нещасний бурдюк надійних резервів.
Коли в мене не залишиться нічого поза голосом, щоб кричати (а, можливо, навіть і його забракне, бо він застрягне десь у пересохлому горлі) або нічого поза тишею, щоб Ти міг помітити мою розпачливу ситуацію, – лише тоді в мене буде справжній досвід. Такий, що дає право очікувати неможливого.
Бог стає всім лише тоді, коли людина немає нічого, навіть сліз, що стали «поживою вдень та вночі,» (Пс. 42:4).
Господи, неустанно нагадуй мені, що Ти перебуваєш на останньому рубежі пустелі, у місці, з якого немає повернення.
Не дозволь, щоб я ще раз зібрався на екскурсію пустелею, забезпечений усіма потрібними й можливими засобами.
Дозволь мені зрозуміти, що пережиття неможливого розпочинається рівно через хвилину після того, як у мене закінчиться остання крапля моїх можливостей.
Якщо в молитві я не подолаю цього бар’єру, то залишуся людиною розрахунку, а не віри.