«І промовляв Господь до Мойсея, говорячи: Пошли людей, і вони розвідають ханаанський Край, що Я даю Ізраїлевим синам; пошлете по одному чоловікові від племени своїх батьків, кожного начальника в них… І послав їх Мойсей розвідати Край ханаанський, та й промовив до них: Підіть тут на південь, і ввійдете на гору, та й побачите той Край який він, і народ, що сидить у ньому, чи сильний він, чи слабий, чи малий він, чи численний? І який той Край, що він сидить у ньому, чи він добрий чи злий? І які ті міста, що він сидить у них, чи в таборах, чи в твердинях? І яка та земля, чи масна вона, чи пісна? Чи є на ній дерево, чи ні? І будьте відважні, і візьміть з плоду землі; а дні ці дні виноградного первоплоду» (Чис. 13:1-20).
Мотив «дослідження» або рівнозначний з ним мотив «розвідників»[1] чудово пов’язаний з динамікою молитви.
Між виходом з Єгипту та входом до Обіцяної Землі розташована безлюдна пустеля, порожня й ворожа. Щоб перемогти цю перешкоду, потрібні вісті з Обіцяної Землі. Вони мали сколихнути безлад, екзорцизмувати недовіру та повернути відвагу.
Іскра рішення розпалюється чарівністю мети, «пам’яттю», яка випереджує події.
Мету, хоч і далеку, можна наблизити завдяки розпізнанню. Відомості, зібрані розвідниками, готують до завоювання.
Щось подібне трапляється і в молитві.
Це постійно залишається справою погляду.
Цього разу очі, поза споглядання глибини свого єства, зобов’язані споглядати й бачити те, що перебуває понад.
Молитва не дозволяє мені закритися в теперішності, подорожувати серед меж родинного горизонту, таборувати в просторі призвичаєння.
Молитва – це ніби щілина у вежі-в’язниці актуальної ситуації, шпарина, через яку можна помітити горизонти, незнані терени, обіцяні моїй сміливості.
У мене є приятель, який з маніякальною впертістю завжди хоче знати, «що є поза…». Коли ми разом ідемо в гори, то це для мене неабияке випробування. Як тільки доходимо до краю якоїсь долини, він прагне дістатися на вершину пагорба, бо йому цікаво, що приховано «там далі». І так безконечно, бо горизонт «заставлений» то горами, то гірськими хребтами, а мій друг не може боротися зі спокусою і щоразу прямує далі, щоб перевірити, «що там є поза…».
На щастя, він не супроводжував мене в пустелі. Це нечуване повторення піщаних дюн притягувало б його, як потужний магніт, і я більше його не побачив би…
* *
Отож, молитва дає мені можливість пуститися в майбутнє. Вона заохочує мене покинути табір і увійти в таємничу сферу моїх можливостей.
Молитва – це неустанне пересування меж. Повсякчасний «вихід» з неволі до «родючої та просторої землі» (пор. Вих. 3:8).
Молитва не дозволяє ані ностальгічно схилятися над минулим, ані задовольнятися теперішнім. Її можна назвати «спрямованим» напруженням. Це анти-безпорадність. Це шлях свободи, оскільки людина в згоді зі своєю волею може іти туди, куди вона покликана. Завдяки цьому молитва поєднується з динамічним значенням покликання.
У пустелі людині загрожує небезпека обернутися проти себе й оплакувати все, що вона залишила. Але також є набагато серйозніша небезпека: вона може визнати тимчасовий табір постійним помешканням. Тобто людина визнає пустелю (навіть якщо це дуже зручна пустеля) Обіцяною Землею.
Молитва, завдяки своїй переможній спокусі пошуку того, що перебуває поза цим ровом з доброю охороною, перекреслює таку можливість та повертає духовному життю його прагнення рухатися вперед.
Є два види молитви.
Молитва на подобу патрулювання. Регулярний та ретельний перегляд здобутої землі. Мірні кроки, передбачувані й трохи бездарні жести, дещо знуджені погляди… Переконування себе, що все гаразд, що все функціонує стабільно. Важливо, аби не відхилятися поза норму, аби не виставляти себе на небезпеку, аби не перейти межі, аби уникнути ризикованих пригод.
По суті, це захисна позиція. Підозріливість щодо всього, що рухається. Цензура стосовно того, що не має нормальної перепустки.
Таку молитву я без вагань можу назвати духовним бродяжництвом.
Але існує й інший тип молитви. Це молитва-розвідник. Легкі кроки, швидкі жести. Відвага, яка полягає у відмові від звичайних шляхів «нормального обходу», вогню на привалі, оберігання від негоди.
Необхідність уникати визначених доріг і вигадувати собі нові шляхи. І жодної охорони. Людина віддає себе в руки надії.
Відсутність будь-яких засвідчувальних листів.
Ніхто ніде на неї не чекає. Не варто навіть розраховувати на почастунок.
Ти, ніби неприятель, шпигуєш у краї, який належить тобі, який тобі обіцяний. Але ти добре знаєш, що мусиш здобувати його крок за кроком.
Дослідження будь-чого ще не означає володіння. Воно служить, можна було б сказати, передсмаком володіння, заохочує до здобутків.
Розвідник має завдання дати можливість пізнати край, який належить тобі, але про який ти нічого не знаєш, від якого тебе відділяла велика відстань.
Ця молитва також позначена недовірою.
Однак тут не йдеться про побоювання чогось, що загрожує усталеному порядкові. Йдеться про страх, що коли стоїш на місці, то нікуди не дійдеш…. А є припущення, що отам «поза» існує щось чудове …
Розвідник вирушає в дорогу саме тому, що підозрює про існування дійсности, яка не покривається домашнім горизонтом, щобільше, починається саме там, де закінчується загорожа.
Патруль, який повертається, переконує: «Все гаразд». Можна спати спокійно.
Розвідники після повернення сіють неспокій: «Тут місце не для нас». І сон перетворюється в провину.
Молитва, звісно ж, не є відкиненням теперішности, втечею перед теперішністю. Вона радше створює свідомість, що теперішности не достатньо.
Теперішність має бути запліднена насінням майбутнього.
А все це не створює «стану очікування».
Особа, яка справді молиться (молитва розпізнання), не задовольняється очікуванням.
Вона здобуває впевненість у тому, що десь далі є Земля, що там є Хтось, хто на неї чекає.
А відповідь – це лише справа кроків.
[1] «І послав Ісус, син Навинів, із Ситтіму двох таємних вивідувачів, говорячи: Ідіть, розгляньте цей Край та Єрихон» (Ісуса Навина 2:1).