«АЛЬФА Й ОМЕГА» БІБЛІЇ

Напрямки духовного життя людства століттями визначало те, що заповідали йому його великі мудреці, філософи, пророки й учителі віри. Самі вони йшли до осягнення тайн буття нелегкими шляхами, найчастіше усвідомлюючи обмеженість своїх сил і можливостей. Людина – навіть здіймаючись понад іншими і понад своїм часом – усе ж залишається лише людиною.

Утім, серед світових учителів є один єдиний, який став незбагненним винятком. Якщо Сократ чи Платон прагнуть до світла пізнання як до бажаної мети, то Ісус сам про Себе каже: «Я – Світло для світу» (Ів. 8:12). І в Його вустах ці слова, що вселяють трепет, звучать так просто і природно, як можуть прозвучати лише в Того, хто справді є «дорога, правда і життя» (див. Ів. 14:6). Свідчення Христа є свідченням про Себе як про найвище одкровення Божества.

Ось чому основа християнства полягає не так в ученні Христа, як у Ньому самому. Церква сповідує не абстрактну доктрину, а віру в Бога живого, що воплотився в живій особі Богочоловіка.

Євангеліє – благословенна й радісна новина про Нього, яку Церква несе світові. Воно показує, що Богоявлення було не чимось, що відбулося поза часом і простором, а реальною подією, що увінчала священну історію спасення.

Попри свою новизну, що потрясла світ, благовість Ісуса глибоко пов’язана з релігійною традицією Його народу. За словами самого Христа, до Його приходу Бог особливим чином сповіщав Свою волю через вибраних мужів Ізраїля.

Це одкровення закарбоване в сукупності книг Святого Письма. Вони не постали в лоні котроїсь із прославлених цивілізацій древности, а є свідченням віри людей, що жили в малій і бідній країні, історія якої була ланцюгом негараздів і суворих випробувань. Але вже те, що в ній явився Христос і на фундаменті її релігії заснував Своє Царство, чинить Ізраїль духовною батьківщиною Церкви. Тому для нас, християн, його історія і богопізнання мають значення, яке ні з чим не порівняти.

Основою Письма є вчення про Заповіт, чи Союз. Заповіт означає зв’язок людини з Богом, зв’язок, який росте, міцніє, проходить низкою щаблів, щоби завершитися в Особі Сина Чоловічого. Відкупитель – Месія, що дарує спасення, тому є «Альфа й Омега» Біблії, центральний образ Письма, розпочинаючи від передчуттів, прообразів, пророцтв і завершуючи Його народженням у тілі серед людей.

У торжественних словах сповіщає про це Церква в Посланні до євреїв: «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього» (1:1-2).

Дохристиянські священні книги називаються в Церкві Старий Завіт, чи Заповіт. А Євангелія й інші писання апостолів творять Новий Заповіт. Обидва Заповіти становлять нерозривне ціле, яке іменують Біблією.

Із перших днів життя новозавітної Церкви, коли ще не було апостольських книг, старозавітна Біблія міцно ввійшла в християнське життя. Псалми були першими молитвами вірних, у біблійних пророцтвах розкривалася тайна Христового відкуплення, духовний досвід старозавітних предтеч Богочоловіка став тим ґрунтом, на якому зводилася будівля євангельської віри. У Біблії як у Божому Слові християнство безперервно черпало натхнення і поучення. Не знаючи її, важко зрозуміти більшість аспектів церковного життя. Таїнства, богослуження, релігійно-моральні устої Церкви, її богослов’я, погляд на минуле, теперішнє і майбутнє – все це наскрізь пронизане біблійним духом.

Попередній запис

ВСТУПНЕ СЛОВО

Наступний запис

БІБЛІЯ І СВІТОВА КУЛЬТУРА