Відвідувачу, який заходить до Ермітажу чи до іншої художньої галереї, важко не зауважити, як багато творів класиків мистецтва присвячено біблійним сюжетам. Андрій Рубльов і Теофан Грек, Мікеланджело й Ботічеллі, Рембрандт і Ель Греко, Олександр Іванов і Микола Ге, Сальвадор Далі і Марк Шагал… Перелік цей можна продовжувати безконечно, як і перелік музикантів, таких як Бах, Гайдн, Гендель, А. Рубінштейн, Стравінський, Пендерецький. Те саме можна сказати й про світову літературу. Мало хто з поетів, вітчизняних чи іншомовних, не звертався до тем Біблії. Вона вабила їх багатством думки, духовною напругою, красою образів. Її перекладали Мільтон і Ломоносов, Байрон і Лонґфелло, Лев Толстой і Томас Манн, Рільке, Пастернак.
«Що за книга це Святе Письмо, – вигукував Ф. Достоєвський, – яке чудо і яку силу людина отримала разом із нею! Наче скульптура світу й людини й людських характерів, і назване все й вказане на віки віків. І скільки таїн розкритих і відвертих…» Але, скажуть, що Достоєвський був християнином, тому захоплення його зрозуміле; однак нагадаю слова Ґете, який вважав себе «поганином». «Нехай, – казав він, – духовна культура безперервно йде вперед, нехай природничі науки безперервно ростуть вшир й углиб, хай дух людський охоплює щоразу нові горизонти, – висот моральної культури християнства, що осяває нас із Євангелія, ми ніколи не перевершимо». А ось що пише німецький соціяліст, в якому важко запідозрити апологета релігії: «Біблія – скарбниця життєвої мудрости й піднесених почуттів; жодних абстрактних правил (у будь-якому разі вони відсунені далеко на другий план), жодних моралізувань, лише наочна демонстрація на досвіді живих людей з крови і плоти, з усіма їхніми слабкостями й життєвою силою. Приклади з живої дійсности досконало зображені, де навіть загальні поучення проникливо, під виглядом образних притч, ллються, як безконечні потоки благодатного дощу. Біблія – це барвистий килим ліричної ніжности, найфантастичніші мріяння Сходу, політ захопливого гимну, натхнення, непроникної глибини пророчої звістки й екстатичного видіння». Це слова Карла Лібкнехта.
Біблійні переклади часто ставали поворотним пунктом в історії розвитку мови й літератури. Таку роль, приміром, відіграли переклади Старого Заповіту грецькою мовою (Септуагінта), латинський переклад (Вульгата), переклади Кирила й Методія церковнослов’янською мовою, переклад Лютера, англійська версія часів короля Якова.
Наскільки міцно ввійшла Біблія в тканину мови й мислення народів, бачимо хоча би з поширених приказок, прислів’їв, крилатих висловів. «Заборонений плід», «вавилонська вежа», «валаамова ослиця», «тридцять срібняків». Усе це походить з Біблії. Без неї не лише в літературі й мистецтві, а й у філософії, в історії світоглядів буде незрозумілим.
Словом, очевидно, що знати цю книгу має будь-яка культурна особа – нехай вона віруюча, атеїст чи агностик. Утім, знайомлячись із нею, нерелігійний читач має проявити певну широту й терпимість, пам’ятати, що Біблія – це книга віри, і що вона розглядає життя і людину sub specie aeternitatis, з погляду вічности.
У ГЛИБИНУ СТОЛІТЬ
Кирило і Методій перекладали Біблію з грецької. На той час із неї вже були перекладені книги Старого й Нового Заповітів коптійською і сирійською, латинською й етіопською, вірменською і грузинською, готською та іншими мовами. Найраніші з цих перекладів постали не пізніше II століття. І таким чином ми вже надзвичайно близько підходимо до витоків біблійного тексту, принаймні до його завершальних розділів.
Якщо мати на увазі Новий Заповіт, то наприкінці шляху нас чекає невеликий обривок папірусу з кількома грецькими рядками Євангелія від Івана. Його знайшли в Єгипті 1935 року, і зараз він зберігається в манчестерській бібліотеці імени Райландса. Щоправда, це не автограф, але за часом він дуже близький до оригіналу І століття, позаяк датований 20-30 роками II століття.
Не збереглися й автографи дохристиянської частини Біблії – Старого Заповіту; втім, ми знаємо, що його написали давньоєврейською мовою з окремими вставками арамейською[1]. У III столітті до н. е. старозавітні книги почали перекладати грецькою мовою (цим перекладом скористалися Кирило і Методій). Найраніші з уцілілих фрагментів грецького Старого Заповіту майже ровесники самого перекладу. А древні манускрипти єврейського оригіналу, які відомі науці, виявлені в середині XX століття в печерах, що розсіяні пустелею поблизу берегів Мертвого моря. Ці шкіряні згортки належать II століттю до н. е.
Але й після цього наш спуск у шахту століть не завершився.
Грецьке слово «Біблія» не випадково означає «книги». Вона справді містить цілу бібліотеку різножанрових творів. Створювали їх аж ніяк не відразу. Минуло понад 12 століть, поки сформувався Старий Заповіт. Так само й новозавітні книги, хоча й написали їх значно швидше (продовж кількох десятиліть), мали свою передісторію, коли закріплювалися усні розповіді й робили перші записи.
[1] Арамейська мова належить до семітської групи мов. В останні століття до н. е. вона значно поширилася по всьому Близькому Сході.