Християнин може примиритися зі страшним ворогом, темна тінь якого покриває собою все живе. Одна літня особа написала: «Смерть близької людини завжди є важкою втратою, незалежно від віку, а в похилому віці вона здається ще більшою, адже вже так багато друзів пішло з цього світу. Проте я зауважив, що більше побивався за моїми друзями, коли був молодим, аніж тепер. Комусь це може здатися проявом браку чуйности. Можна було б подумати, що з роками я виробив імунітет на біль втрати. Це дуже правдоподібне припущення. Однак я, знаючи себе досить добре, переконаний, що йдеться аж ніяк не про це, а про те, як ми дивимося на життя з плином часу. Поступово, навіть не усвідомлюючи цього, я змінив свій світогляд і дивлюсь на речі цілком по-іншому. Коли я був молодим, мені була огидною думка про смерть. Я вважав її несправедливістю, яка одних забирає, а іншим дає шанс. Тепер, коли так багато моїх знайомих і близьких уже померли, я примирився зі смертю: вона й надалі мені не подобається, але я вже не вважаю її несправедливою… а через те, що вже стільки дорогих мені людей пройшло через неї, то я припинив її боятися».
Смерть є частиною життя.
*
Авраам був дуже старий. Якось вечером, коли заходило сонце, сидів перед наметом, утішався прохолодою і раптом удалині в тремтінні повітря побачив Ангела, котрий наближався до нього.
Авраам уже недобачав, але відразу здогадався, що Ангел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерти.
«Господь з тобою, Аврааме», – мовив Ангел.
Авраам похмуро запитав його: «Ангеле Смерти, чи можливо, аби приятель бажав смерти приятелеві?»
Ангел усміхнувся: «А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з’єднатися з тим, кого любить?»
Авраам на це відповів: «Ангеле Смерти, забери мене з собою!»
*
Життя – це батарейка з двома полюсами. Сльози, біль, смуток, страждання є негативним полюсом. До нього треба ставитися серйозно, але ним не можна обмежуватися. Адже й другий полюс є частиною того ж життя: радість, задоволення, краса, надія, довіра. Потрібні обидва полюси, щоб вироблялася енергія.
А можна дивитися на життя, починаючи з кінця. Це змінює абсолютно все. Це як почути слова Христа, звернені до розбійника: «Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!».
Дівчинка і місіонер
Це життя є залом очікування, який переповнений людьми, які чекають на відправлення. Їхній настрій залежить від того, куди вони вирушають, від того, хто чи що на них очікує…
Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискову маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…», дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.
Пологи були передчасні й важкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала дуже невеликі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»
За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.
Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…».
Дівчинка відразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.
Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!» І Михайлик співав.
Дівчинка почала ворушити маленькими ручками. Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра зачудовано споглядала, не вірячи своїм очам.
За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому.
Радості Михайлика не було меж. Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це – диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!
Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає. Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Йду приготувати місце для вас… щоб де Я були й ви» (Ів. 14:2,3).
*
Місіонер, який прожив у Китаї багато років, і відомий співак, який пробув там тільки два тижні, поверталися в Америку одним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп прихильників співака, які вітали його радісним криком…
– Господи, я нічого не розумію, – прошепотів місіонер. – Я пожертвував 42 роки для Китаю, а він пробув там тільки два тижні й тисячі людей вітають його з поверненням додому – мене ж ніхто не зустрічає.
Господь відповів:
– Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.