Бажання мати дитину за будь-яку ціну

Канули в лету часи, коли з проханням про дитину люди зверталися виключно до Господа Бога, водночас обіцяючи прийняти всіх, ким Він захоче обдарувати подружню пару. Сьогодні, щоб мати дитину, достатньо вибрати між штучним заплідненням, банком сперми, орендою матки, ринком новонароджених, організаціями, які пропонують усиновлення. У перспективі ще є клонування, яке дає нам можливість вибрати дитину з каталогу та замовити її в режимі онлайн. Можливостей є багато. Існує ціла індустрія, що задовільняє потреби батьків, які за будь-яку ціну хочуть мати дитину. Це слушно чи перебільшення?

Слово «перебільшення» стосується не так бажання мати дитину, як формулювання «за будь-яку ціну», яке змінює значення всього твердження. Прагнення мати дитину виникає з нашого глибокого прагнення жити. Його не можна придушити. Воно необхідне, оскільки ми живемо серед інших людей і водночас маємо завдання передати це життя іншим. Та, на мою думку, домагання дитини за будь-яку ціну (а це в нашому світі стає щораз поширенішою тенденцією) суперечить цьому принципу. Насамперед тому, що перетворює обов’язок передавання життя в право на володіння дитиною, тобто все стає з ніг на голову. Ми покликані безкоштовно давати життя, тому що отримали його також безкоштовно. Натомість якщо ми домагаємося отримати дитину або навіть купити її, то платимо за це. Зникає обов’язок, зникає «безплатність» життя. Гадаю, важливу роль у створенні такої життєвої позиції батьків відіграє споживацький стиль життя. Також важко визнати слушність аргументів, які висувають науковці: нібито у створенні своїх винаходів вони виходили назустріч найшляхетнішим прагненням людей, наприклад, прагненню мати дітей. А правда та, що наука і техніка постійно підсувають нам нові прагнення, щоб збільшити зацікавлення у власній продукції. Якщо ми вважатимемо, що дозволене все те, що нам пропонує технічний прогрес, то «дитина за будь-яку ціну» буде цілком доступною. Пара, яка наважується на радикальне розв’язання проблеми, звичайно ж не прагне заспокоїти прагнення, які в ній збудили сторонні особи, але також не може заперечити того, що піддалася тиску загальноприйнятого переконання, що наука і техніка можуть дати нам усе, що завгодно.

Суть справи полягає в чомусь іншому. Визначення «потреба в дитині» містить у собі певну небезпеку. Терміни «дитина» та «потреба» суперечать один одного. Нам потрібна їжа, щоб жити, одяг, щоб вберегтися від холоду та негоди, дім, щоб мати, де жити, вода, щоб втамувати спрагу. Наші потреби визначають наші можливості та межі, за які ми не можемо вийти. А яку межу визначає потреба в дитині? Нашої самотности, ізоляції, недосконалости? Отож, ми прагнемо дитини за будь-яку ціну, щоб вона супроводжувала нас у житті, щоб мати з ким розмовляти, щоб почуватися потрібними? То нам необхідна дитина чи протез?

Не кажіть, що це жорстокий жарт. Я чудово знаю, скільки подружніх пар борються з проблемою безпліддя. Я знаю, що вони всім серцем прагнуть дитини і дуже страждають через те, що не можуть дочекатися первістка, зачатого природним шляхом. Це дуже важке випробовування. Та шлях наукових вирішень не можна назвати слушним.

Культурна вбогість, в якій ми живемо впродовж кількох десятиліть і на яку пасивно погоджуємося, створила певне спрощення – ми ставимо знак рівности між своїми потребами та прагненнями. Постійно шукаємо інструменти, нові протези, водночас забуваючи про вартості та ідеали. «Дитина за будь-яку ціну» позбавлена можливости вибору: чи народжуватися і де народжуватися, бо таку можливість дає лише природне зачаття. Така дитина належить не до сфери наших прагнень, а до сфери потреб.

Щоб вирватися з цього замкненого кола, мусимо заново зрозуміти сенс батьківства та материнства.

Як жінка та чоловік ми є матір’ю та батьком: життя нагороджує нас обов’язком передавати життя. Тут немає альтернативи: ми живемо тим життям, яке вміємо створити. Тому мріємо про те, щоб ніколи не померти. Життя дає нам змогу пізнати смак безсмертя. І в цьому полягає парадокс нашого життя: ми прагнемо безсмертя (тобто ми є істотами, які прагнуть) та мусимо брати до уваги свій ліміт, потреби (ми є істотами, які чогось потребують).

Розв’язання цієї проблеми полягає в материнстві та батьківстві. Є два комплементарні способи співпраці з природою (або, на думку віруючих, із Богом) у створенні життя. Ця співпраця поєднує прагнення та потребу, тобто завдяки ній ми переживаємо повноту своєї людської природи. Її кінцевий ефект виходить поза наше життя, тому що належить до безсмертя. Оцінка нашого життя залежить від способу, за допомогою якого даємо собі раду з цим завданням, а не від того, чи можемо дітей. Отже, немає безплідних людей.

У кожному разі фізична плідність – це не те саме, що духовна. Ось що цікаво: читаючи Біблію, складається враження, що Бог обдаровує безплідних жінок особливою прихильністю. У християнській культурі непорочність є великою чеснотою. У світській культурі стерильність також не сприймають як кару, а як можливість здійснювати інші життєві призначення, які так само можуть приносити задоволення та бути джерелом гордости.

Ми можемо дати життя, але не можемо ним володіти і перетворити його на приватну власність. Батьківство та материнство – це не нагода перейняти над кимось владу. Це спосіб служіння. Тому в житті ми завжди дещо спізнені. Ми спізнені стосовно дітей, які нас постійно випереджують. Це ілюзія, що вони приходять після нас. Невіглаством було б вважати, що ми можемо привести їх на світ так, як нам заманеться. Нам може вдатися маніпуляція біологічним матеріялом, та коли дитина почне розвиватися в лоні матері або в «орендованій» матці, то робитиме це автономно. Батьки дають дітям життя, та ці діти стають жінками чи чоловіками, індивідуальностями лише з власної ініціятиви. І тому ми можемо бути батьком та матір’ю кожної дитини на світі.

Так виглядає наша справжня ситуація: ми є водночас дітьми та батьками одні для одних. Всі люди, які оточують нас, зумовлюють наше життя та нашу свободу. Вони є для нас надією та обітницею, а не межею для наших можливостей.

Завдяки іншим людям ми дізнаємося про нескінченність у тому розумінні, що, будучи лише людьми, ми можемо вийти поза межі свого тіла. Тому як чоловік та жінка не можемо не бути батьком та матір’ю. Ми плідні з огляду на біологічні можливості нашого організму, а також з огляду на те, що живемо серед інших людей згідно з принципами любови, справедливости, миру, солідарности, діялогу.

Для пари, яка не може мати дітей, ці рефлексії не принесуть особливої втіхи. Зрештою, втішання такої пари не має сенсу. Ми повинні віднайти сенс їхньої життєвої ситуації, випробування, яке їм доводиться долати. Ми не знайдемо цього в технічних здобутках. І те, що чоловік чи жінка стануть штучними батьком та мамою, не змінить їхнього становища. Зовсім навпаки – це ніби остаточно замикає їх у власній неспроможності. Щоправда, кількість прикрих зауважень від «доброзичливців» зменшується, та це не наближує чоловіка і жінку до розв’язання проблеми.

Її можна розв’язати лише за допомогою одного способу. Безплідна пара повинна відкрити в собі справжній сенс батьківства та материнства, який випливає з того, що ми живемо серед інших людей і маємо завдання різними способами давати їм те, що можемо, а біологічний спосіб – лише один із них.

Ми повинні знайти в собі місце для скромности (бо влада та насилля створюють більше проблем, ніж розв’язують), а також для уяви, символів, горизонтів, мрій, щоб вийти з культурної убогости нашого часу. Ми безплідні на рівні створення символів та значень, а не на рівні народжуваности. Вона – лише один із аспектів великого завдання творити, яке випало на нашу долю.

Який доказ того? Світова популяція постійно зростає (на думку деяких фахівців, навіть надмірно), та людство все ще драматично «нелюдське». Батьківство та материнство переховуються як біженці. Ми все ще не є родиною.

Попередній запис

В очікуванні внуків

Наступний запис

Не так виховують дитину