Надзвичайно важливим посередником, через якого нам адресовано Божі поклики, є натхнення та бажання, які породжує в нашому серці Святий Дух. Тут я теж говоритиму недовго, бо на цю тему я написав попередню книжку[1]. Однак зазначу, що це – основний аспект духовного життя. Важливо не лише дозволити провадити себе тому, що підказує Боже слово, чи зверненням, які адресують нам події, але й також визнавати та приймати поклики, які народжуються в глибині серця і йдуть від Святого Духа. Вони можуть стосуватися буденних дій чи важливих рішень, але відповісти на них завжди дуже корисно.
Було б великим прогріхом говорити про Божі поклики, не згадуючи про реалію порухів Святого Духа. Без них ці поклики залишилися б зовнішніми стосовно нас і не дозволили б нашій ідентичності та місії розвинутися у своїй унікальності. Свята Фаустина Ковальська[2] стверджувала, що найкоротшим шляхом до святости є вірність натхненням Святого Духа[3].
Зауважмо також, що не слід розглядати Боже слово, події, внутрішні порухи як три незалежні канали, з яких Бог обирає той чи инший, залежно від нагоди, щоб звернутися до нас. Кожен поклик обов’язково залучає три аспекти, однак один із них може бути більш наголошеним.
Отже, посередництво порухів Святого Духа перебуває в тісному зв’язку з порухами, про які ми говорили попередньо. З одного боку, внутрішні бажання та порухи Святого Духа є часто пробудженими і живляться Божим словом. Практика lectio divina і досвідчення способу, в який Святе Письмо торкається нас і звертається до нас, чудово вчать бути уважнішими до того, що відбувається в серці і допомагають зрозуміти різні порухи та враження, які хвилюють душу під дією Бога. З иншого боку, саме внутрішні порухи дозволяють відчути поклик, адресований нам через ту чи иншу подію. Святий Дух часто дає нам внутрішньо відчути, що слід робити в певних обставинах. Саме Він також налаштовує нас коритися з довірою, коли Бог хоче промовити через зовнішню пораду, щоб провадити нас.
Надто часто, на жаль, ми ігноруємо або відштовхуємо ці бажання Святого Духа. З різних причин: тому що наше молитовне життя не є достатньо глибоким, тому що ми не розвиваємо внутрішній слух[4], оскільки уникаємо тиші й дуже часто живемо зовні самих себе, у шумі та метушні, проектовані в речі й дії світу, неуважні до того, що відбувається в нашій душі. Иншою причиною є той факт, що в нас живе багато страхів і багато зв’язків, які роблять нас закритими та перешкоджають нам прийняти натхнення благодаті. Таким чином, ми, на жаль, позбавляємо себе внутрішнього джерела життєвої сили та плідности, яке могло б збагатити й зросити наше серце.
Ми минаємо обіцянку Святого Письма: «І буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!» (Іс. 58:11).
Що ж стосується важливости цих порухів, способів прийняти й розпізнати їх, то я більше нічого не скажу, лиш скерую вас до своєї книжки, а також до тих, хто розглядає ці питання. Тут я вдовольнюся лише кількома зауваженнями.
Бажання людини і Божа воля
Особливістю Святого Духа є виховання бажання. У певній християнській традиції надто протиставляли бажання людини і Божу волю. Здавалося б, вони можуть бути лише суперечливими. Але в глибині вони покликані з’єднатися. На щастя! Людина має бажання щастя, але її покликом також є щастя. Насправді, Божий поклик і найглибше бажання серця людини збігаються. Бог запрошує нас до дарування себе з любови, але це відповідає також таємному бажанню, яке міститься в нас: «Схильність до дару вписана в найпотаємніших глибинах людського серця, кожна людина відчуває бажання увійти в стосунок з иншими і вповні реалізує себе, коли вільно віддає себе иншим», – каже папа Іван Павло II[5].
Духовне життя було б нестерпним і смертоносним, якщо би бажання було заперечене й відкинуте. Насправді, духовний поступ не є запереченням, а навчанням бажання. Йдеться про те, щоб поступово навчитися залишати осторонь поверхові бажання, ті, які насправді не є нашими, які породжені пораненою психікою, накинуті нам наслідуванням моди чи бажанням иншого. А це дозволить виявитися найглибшому бажанню, тому, яке йде від серця, яке є виразом нашої справжньої особистости, нашої місії і носієм Божого поклику. Цей поклик і бажання людини призначені збігтися; завдання Святого Духа полягає в їхньому поєднанні: або Він пробуджує бажання серця, змушуючи нас бажати того, що хоче дати Бог, або Він відкидає поверхові бажання. Святий Дух вписує Божий закон у наше серце, як сказано в обіцянці, даній Єремії стосовно нового завіту: «Ось дні наступають, говорить Господь, і складу Я із домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Заповіт. Не такий заповіт, що його з їхніми батьками Я склав був у той день, коли міцно за руку їх узяв, щоб їх вивести з краю єгипетського. Та вони поламали Мого заповіта, і Я їх відкинув, говорить Господь! Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом! І більше не будуть навчати вони один одного, і брат свого брата, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Мене, від малого їхнього й аж до великого їхнього, каже Господь, бо їхню провину прощу, і не буду вже згадувати їм гріха!» (Єр. 31:31-34).
Отже, новий заповіт, здійснення божественної волі, вірність Його покликам не є примусом, накинутим ззовні, а поривом, що йде з глибини серця в повній свободі, бо виражає найглибше бажання.
Проте слід бути реалістом і погодитися, що таке виховання бажання є тривалою і складною працею, яка вимагає битв і відмов, бо ми позначені раною гріха, що, можна сказати, дезорієнтувала й розбила бажання на тисячу шматків[6].
[1] Jacques Philippe, A l’école de l’Esprit Saint, (У школі Святого Духа), EDB, 1995. Український переклад книжки У школі Святого Духа побачив світ у видавництві «Свічадо» у 2007 р. – прим. ред.
[2] Фаустина Ковальська (1905-1938) – польська черниця, канонізована в неділю після Великодня 2000 року. Вона отримала багато просвітлень від Господа стосовно божественного милосердя і пропонувала, щоб неділя стала святом милосердя.
[3] Petit journal de Sr Faustine, (Малий щоденник сестри Фаустини), Editions Jules Hovine, с. 142.
[4] «Слухати означає насамперед творити тишу навколо нас і в нас, щоб могти бути уважними до того, що нам адресовано». Цит. За: Jean-Louis Chrétien, L’appel et la réponse, (Поклик і відповідь), Editions de Minuit, 1992, c. 32.
[5] Послання у Великий піст 2003 року.
[6] Ці зауваження є важливими для розпізнання загалом. Див., наприклад, André Louf, La grâce peut davantage, (Благодать може більше), DDB, розділ 9. Щодо розпізнання поклику, то поклик, до якого ми не можемо приєднатися в повній свободі і який не збігається з глибинним бажанням серця, не може йти від Бога.