Тепер я хотів би перейти до иншого пункту, що порушує питання взаємозв’язків, а саме духовного значення послуху. Це поняття саме собою є складним, до того ж, його неправильно витлумачено в сучасній ментальності. Я не хочу говорити про нього детально, а зроблю лише кілька зауважень.
У сфері церковного та релігійного життя відбулася значна еволюція в розумінні й практиці послуху в бік ширшого діалогу, поваги осіб, колегіяльности тощо. Окремі промови про сліпий послух, які виголошували раніше, вже не сприймають, і це, ймовірно, добре.
Але сьогодні існує ризик впасти в протилежну крайність. Будь-який послух розглядають як такий, що позбавляє можливости бути самостійним, що принижує і є посяганням на права людини. За критеріями, відповідно до яких визначають секти у Франції сьогодні, монастирі кармелітів та бенедиктинців ризикують незабаром усі потрапити під обвинувачення! Визнавати послух настоятелеві є однією з найпринизливіших речей, які можна визнавати в сучасному суспільстві. Це – смертний гріх проти догми, який проголошують скрізь. А саме: що індивід може реалізувати себе, лише вимагаючи цілковитої автономії. У світі праці або ж у дорожньому русі ще допускають певне підпорядкування владі, але в духовній чи церковній сфері це стало огидним явищем!
Проте одна річ залишається правочинною: прохання відповідальної особи в Церкві (якщо ця особа призначена законно і правочинно здійснює свою владу) повинно зазвичай розглядатися як справжній вираз Божого поклику, навіть якщо це прохання не збігається з нашими особистими планами. Я сам міг неодноразово досвідчити це у своєму житті. Церковний чи релігійний послух є компасом, який може вести впевнено і плідно (незважаючи на те, що настоятелі можуть мати свої обмеження та помилки), якщо його переживати в любові та вірі. Він може бути визвольним, бо не дає нам замкнутися в наших особистих планах, прагненнях та смаках. Він є печаткою справжности, поставленою на нашому житті, конкретною гарантією, що воно більше не належить нам, що ми справді віддали його в руки Бога. Він свідчить про засадничу правду: справжня свобода – це свобода, яку ми знаходимо в Христі.
У контексті, звичайно, дуже відмінному від контексту релігійного послуху, саме ця остання тема мотивувала апостола Павла до порад, які він дає в багатьох своїх посланнях до рабів-християн. Апостол запрошує їх коритися своїм господарям, що сьогодні важко зрозуміти. Але це – позиція водночас реалістична і пророча. Реалістична тому, що закликати до бунту в контексті Римської імперії означало ризикувати наразитися на жахливі репресії, як після повстання Спартака (шість тисяч рабів були розіп’яті вздовж Аппієвої дороги між Римом та Капуа). Пророча тому, що найнагальнішим не було сприяти соціяльним реформам (які відбулися б самі собою), а свідчити, що справжньою гідністю і свободою індивіда є не ті гідність і свобода, що походять від соціяльного статусу, а ті, які знаходимо в Христі. Апостол Павло мав достатньо відваги та довіри до рабів-християн, щоб просити їх про таку божевільну річ: охоче слухатися, «як Христа» (Еф. 6:5-9), своїх господарів, щоб свідчити, що важливим є не те, чи ти раб, чи вільна людина, а важливим є нове життя (свобода любити), яке знаходимо в Христі. Цей вибір, імовірно, мав великий вплив на господарів, про яких йшлося вище.
Повертаючись до церковного послуху, згадаю, що можна було б довго говорити про умови, за яких він є законним і за яких він позбавляє самостійности. Можна було б також довго розмовляти про зловживання у владі та про психологічні двозначності в практиці послуху. Ці міркування є необхідними, але я не хочу подавати їх тут.
Я хотів лише нагадати, що відмова скоритися будь-якій людській владі аж ніяк не є шляхом до зрілости та свободи. Бо часто саме через прохання иншого, навіть неочікуване і таке, що завдає клопоту, нам пропонуються життя та плідність. Постійний захист від прохань иншого, навпаки, веде нас до неплідности.