Тепер поговоримо про «тіло» молитви, між входженням у присутність Бога та закінченням. Як найкраще розпорядитися цим часом?
Тут може бути велика різниця в залежності від людей, етапів життя, закликів Святого Духа.
Насамперед я б сказав, що найважливіше почати і бути наполегливим. Якщо робитимемо це з доброю волею і постійністю, Бог зуміє добре нас попровадити, цілковито довірмося Йому.
Втім, я дозволю собі дати декілька порад, які можна використовувати дуже довільно. Я можу дати лише загальні вказівки, згодом кожен повинен мало-помалу знайти власний спосіб молитися. З того, що я зараз скажу, нехай читач візьме те, що йому допоможе, і без вагань залишить решту.
Пропоную дві вказівки, одну на рівні людському, іншу – духовному:
У людському і психічному плані слід використовувати те, що сприяє молитовній зосередженості. Як визначити цю зосередженість? Можна б сказати, що вона складається з двох речей: з одного боку, це стан послаблення напруги, розслаблення, сприйнятливости, а з іншого – стан уваги до реальности, на яку я цілковито зорієнтований.
Отож, щоб бути зосередженим на молитві, слід, з одного боку, розслабитися, забути про всі турботи, а з іншого – бути уважним до Божої присутности, використовуючи один зі способів, про які згадувалося вище. Наприклад, сидячи в кутку своєї кімнати, читаю уривок з Євангелія, тихо й спокійно, і так у повноті приймаю те, що мені промовляє цей фрагмент, приймаю його у свою пам’ять.
За винятком особливої благодаті, повне зосередження назагал є неможливим. Та треба прагнути до нього, наскільки це від нас залежить. Існує активна зосередженість: робити те, що мені належить, згідно з моїми здібностями, щоб позбутися напруги – фізичної (розслабити тіло, не напружуватися), психічної (відкинути на задній план турботи і переживання) і духовної (повністю довіритися Богові) – та сконцентруватися на Божественній присутності в Слові Божому, над яким розважаю, у Євхаристії, яку прославляю, у моєму власному серці, в яке входжу, і так далі, як ми вже бачили вище, згідно з тим, на що спрямована моя молитва.
У цьому пошуку активної зосереджености важливим є те, що сприяє фізичному і психічному розслабленню. Не слід надто зосереджуватися на цьому, перетворюючи час молитви на психо-фізичні техніки, це було б грубою помилкою. Та ми є істотами тілесними, і фізичне впливає на духовне. Розслаблена позиція тіла, спокійне усвідомлене дихання, зручна поза в цей момент, володіння своїм тілом – усе це може полегшити молитву. Ключем до всього є прагнення досягти стану сприйнятливости.
Поступово ми можемо отримати благодать зосереджености, яку я б назвав «пасивною», адже вона є не лише результатом наших зусиль, але також даром Бога, надприродною благодаттю. Станом глибокого миру, відходу від життєвих турбот і посиленої уваги до чогось такого, що Бог нам дає відчути про Себе, що може впливати на нас із різною силою. Благодать може нас легко торкнутися або повністю «заполонити» через усі можливі середники, адже ми усвідомлюємо, що увага до Бога, про яку тут ідеться, більшою мірою є справою волі, серця, любови, ніж справою розуму. Як було сказано в наведеному вище фрагменті, серцю легше, завдяки любові, зосередитися на Богові, ніж розумові, який мінливіший і якому набагато важче сконцентруватися, адже він майже завжди схильний до розсіяности. Деяка зосередженість розуму, очевидно, необхідна, щоб пробудити любов і бути для неї поживою, але, за винятком особливої благодаті, загалом неможливо повністю сконцентрувати його на Богові. Намагання вчинити так будь-якою ціною було б навіть небезпечним, оскільки це джерело психічної напруги і втоми.
У духовному плані, про що я багато говорив раніше, завжди слід пам’ятати, що головним є не той чи той метод, той чи той спосіб діяти, а внутрішня постава серця: віра, довіра, смиренність, прийняття своєї немочі, прагнення любити… А також незліченні способи виявляти віру, надію й любов. Мета кожного прийому в молитві – розвивати, підтримувати і виражати цю фундаментальну позицію. Якщо припустити (а іноді трапляється така благодать, що вже перевищує людські можливості), що ми стоїмо перед Богом у тиші й спокої, без особливих думок, без особливого емоційного відчуття, але в глибокій і простій поставі, а наше серце звернене до Бога в єдиному акті, що поєднує віру, надію й любов, то цього буде достатньо. Не треба шукати чогось іншого: цього достатньо для реального спілкування з Богом і для того, щоб рано чи пізно це дало плоди…
Декілька слів про тілесну поставу. Молитва – це не тілесне покарання. Надто незручні позиції, в яких тіло без кінця звертається до нашої свідомости, очевидно, небажані, слід обрати такі, в яких ми можемо витривало перебувати довший час, і які сприятимуть стану зосереджености, про який ішлося раніше. Це означає, що під час молитви можуть бути такі моменти, коли – щоб розбудити увагу – висловити прагнення любови, сформулювати молитву чи якісь інші наші внутрішні бажання, ми відчуваємо потребу підсилити таку внутрішню позицію певними зовнішніми діями чи особливими жестами: стаючи на коліна, роблячи доземний поклін, складаючи долоні, відкриваючи їх чи підносячи, цілуючи Біблію тощо. Якщо ми будемо виваженими і мудрими, то корисно застосовувати такі практики. Коли дух виражається через тіло, він зміцнюється. Існує «мова тіла», яка займає своє місце в молитві, і в літургійній, і в особистій. Нам потрібно наново відкрити її на Заході, де надто часто молитву сприймали як суто інтелектуальне заняття, не включаючи в неї тілесні ресурси. Правильна ж постава тіла веде до правильної постави серця.
Для християнина жити духовно не означає втікати від свого тіла чи позбуватися його, а навпаки, у повноті жити в ньому. Саме тіло пов’язує нас з реальністю, що навколо, і є нашим першим засобом спілкування. Те, що ми живемо тілесно, зобов’язує нас до здорового реалізму, який є фундаментальним у духовному житті. Це також умова для того, щоб переживати певний момент. Тіло посідає свою мізерність, важкість, обмеженість, однак його великою перевагою є те, що воно перебуває в реальному світі, у певний час. Воно дозволяє, якщо так можна сказати, «урівноважувати» дух і змушує його жити реальністю. У людському тілі є смиренна мудрість, якій дух повинен підпорядкуватися. Бога можна зустріти в молитві тільки тоді, коли ми перебуваємо в теперішньому моменті, і той факт, що ми живемо в тілі, у цьому дуже допомагає. Щоб молитися, треба панувати у своєму серці, а щоб панувати у своєму серці, треба жити у своєму тілі.