Щоб дати відповідь на запитання: «Що робити під час молитви?», – я хотів би розпочати з відокремлення тих ситуацій, в яких це питання не постає.
Почнімо з такого зауваження: чим більше зростатиме наша любов до Бога, тим менше поставатиме питання «що робити?». Коли двоє людей люблять один одного сильною любов’ю, у них переважно немає проблем із тим, як розпорядитися часом, який вони проводять разом. Любов чудово вирішує різні питання! Тому ми повинні постійно просити про все більшу любов, «день і ніч голосити, щоб Він нас оборонив» (див. Лк. 18:7), інакше кажучи, щоб Він дав нам нове серце. Блаженний той, хто може сказати: у моїй молитві «не маю іншої турботи, окрім єдиної – лише Його кохати», як дружина в 20 строфі «Духовної пісні» Івана від Хреста[1]. Ця любов має більшу вартість і корисніша для Церкви, ніж усі твори на світі, додає він.
Існують моменти, коли слова молитви приходять самі собою, з різних причин. Чи то ми перебуваємо в стані сильного духовного запалу (це нерідко буває після великої благодаті навернення чи пролиття Святого Духа), чи відчуваємо задоволення від молитви, чи маємо сказати Господу надзвичайно багато тощо. Іноді також молитва сама виходить з вуст, оскільки ми перебуваємо в стані такого горя, що все наше життя стає безперервною молитвою! Врешті-решт це також благодать!
Існують також інші обставини, в яких нам не доводиться ставити собі питання «що робити?»; це ситуація, в якій Бог починає дарувати нам благодать контемплятивної[2] молитви. Слід сказати про це декілька слів, адже таку благодать іноді можна не відчути на її початках, і можуть виникати закиди сумління через те, що наша поведінка є радше пасивною, ніж активною. Однак саме такої поведінки Бог від нас вимагає, і саме вона найглибше та найреальніше єднає нас із Ним[3].
Це нелегко описати словами, але можна сказати ось що: я перебуваю в стані духовної вбогости, внутрішньої пустки, не маю сильних духовних відчуттів, жодна особлива божественна істина не опанувала мій розум. А втім, я відчуваю деяке прагнення мирно і спокійно стояти перед Богом, нічого особливого не роблячи, але відчуваючи задоволення від того, що перебуваю в Його присутності. Думки й уява снують усюди, за своєю звичкою, вони далекі від цілковитої зосереджености, однак, що стосується мого серця, я відчуваю, що в ньому живе ніби певна направленість, сповнена любови увага до Бога, досить загальна, не сконцентрована на чомусь конкретному (якійсь правді, якомусь аспекті християнської таємниці). Любляча і всезагальна увага до Бога, далека від будь-яких докладних думок, образів чи заплутаних суджень.
Якщо я перебуваю в такому стані, то повинен у ньому залишатися. Можливо, мені лише потрібно буде в спокої й мирі підтримувати його, час від часу виконуючи якусь незначну дію, щоб по-новому направити серце до Бога, або потребуватиму коротких розважань, щоб оживити віру, надію й любов, або ще простих слів, через які висловлюватиму Богові те, що живе в моєму серці. Це трохи схоже на птаха, який чергує моменти, коли змахує крильми, і коли ширяє в повітрі… А може, я тільки йтиму за особливими порухами Святого Духа, які, ймовірно, стануть плодом цієї молитви сприйняття.
У молитві є такі моменти, коли ми повинні бути активні, живити її, бо інакше над нами запанує своєрідна духовна лінь, але є також хвилини, які нам слід вміти розпізнати, коли Святий Дух закликає нас відкинути всяку дію і залишатися пасивним, у дії Його благодаті, у простій поставі внутрішньої відкритости. Перебувати в «лагідному диханні любови», за висловом святого Івана від Хреста. Така поведінка, на мою думку, добре описана в псалмі 131:
«Господи, серце моє не пишнилось, і очі мої не підносились, і я не ганявсь за речами, що більші й дивніші над мене! Таж я втихомирював і заспокоював душу свою, як дитя, від перс мами своєї відлучене, як дитина відлучена в мене душа моя! Хай надію складає Ізраїль на Господа відтепер аж навіки!».
Ця контемплятивна молитва, про яку я згадав, народжується з благодаті, з особливого дару, який є чимсь більшим за результат наших людських зусиль, щоб допомогти нам зосередитися і дати поживу нашій молитві. І гадаю, що вона дається багатьом.
[1] Св. Іван від Хреста, Духовна пісня (переклад Олега Бєлінського з його книги «І Слово було у Бога»).
[2] Контемпляція – це здатність людського духа (точніше ума) пізнавати істинну суть речей: для християнина це означає «бачити» Божу присутність і дію у світі та в особистому житті, у богослуженнях або в живому Божому слові зі Святого Письма
[3] Це питання детальніше розглядає святий Іван від Хреста, коли говорить про перехід від медитації до контемпляцїі. Див., наприклад, Сходження на гору Кармель, книга 2, глави 12 і 13.