Існує твердість серця, що вибирає дорогу старшого брата з притчі про блудного сина; проте існує також затверділість молодшого, який покинув батька і ще не повернувся. А взагалі можна говорити про один бар’єр, який відділяє нас від Бога – бар’єр самостійности, коли ми Його не потребуємо. Неможливо допомогти блудному синові, поки він сам собі зараджує.
Кожен з нас не раз зазнає природного хвилювання, почуття розгублености перед своєю безпорадністю, що проявляється більшою чи меншою мірою. Утеча від безпорадности може відбуватися в напрямку ілюзії; це не так уже й погано. З безпорадністю ти можеш також пробувати впоратися сам, але не дивуйся, якщо тебе охоплять напруження, неспокій, стрес.
Як важливо хотіти прийняти безпорадність, адже вона дещо крушить затверділість твого серця. Бо в безпорадності на тебе чекає Бог, щасливий, що ти Його нарешті потребуєш. Згода на безпорадність означає, що бар’єри зруйновано, принаймні тепер. Безпорадність стала місцем зустрічі з Божою благодаттю. Це може бути безпорадність перед страхом, загрозою, втратою опор, перед намаганням чи спокусою. Безпорадність, яку ми скидаємо з п’єдесталу віри в себе, дає нам змогу жити в правді. Замість втечі в ілюзії вона може штовхнути тебе в обійми люблячого Батька.
Лише будучи безпорадним, ти можеш волати про милосердя Бога. Лише в безпорадності ти можеш одержати дар, оскільки благодать діє на безпорадну людину, бо серце, сокрушене безпорадністю, відкривається на Його люблячу присутність.
Безпорадність блудного сина підштовхувала його до повернення, ставала знаряддям його повернення в сенсі біблійного шубу. Це давньоєврейське дієслово означає повернення по власних слідах, навернення. Біблійний шуб – це повернення переміною сокрушеного серця й звернення до чогось иншого, до Когось иншого.
Справжня скруха має «болісний» вимір. Вона повинна викликати біль, ненависть до зла, яке я чиню і яке ранить Єдиного, що мене любить. А це має провадити до навернення, щоб більше не ранити. У цьому сенсі скруха й навернення творять єдність.
Відкриття дороги до Бога часто містить досить поширену помилку. Якщо ти вчинив зло, намагайся повернутися, щоб зрештою стати безгрішним, самим по собі досконалим. Розуміння дороги до Бога як чергових етапів і їх успішність – це помилка. Проте фактично зло, яке я чиню, навернення і спроби відкритися на благодать є чимось нероздільним, взаємозв’язаним. Ми постійно падаємо, постійно встаємо, тож постійно маємо руйнувати перепони, які відділяють нас від освячуючої дії благодати. Трагічною ілюзією є думка про те, що я вже навернувся раз і назавжди (у глибині серця ми постійно прагнемо такої ілюзії).
Навернення, шуб, означає безупинне починання цього внутрішнього повернення, яке відкриває нас на милосердну дію благодати. Це повернення ніколи не здійснюється, бо постійно починається заново. Воно означає не тільки притягування благодати, а й, передовсім, болісне очищування Божим діянням, що руйнуватиме бар’єри. А це не зовнішні бар’єри, вони вросли в нас. Звідси – можливість наших поранень чи навіть потрясінь. Нашим серцям притаманне якесь затвердіння, яке мусить зруйнуватися, наче бетонний блок, що відгороджує нас від благодати самого Бога.
Однак і надалі ми матимемо сталу спокусу відбудувати те, що зруйнувала в цих бар’єрах благодать. Нам же потрібно спертися на ці руїни, згодитися з ними, і лише тоді безупинне повернення приведе нас до Батькового дому. Коли ізраїльтяни поверталися з вигнання, то був біблійний шуб, повернення. Поверталися вони по тих слідах, які вели їх у вигнання. Але після повернення до Єрусалима з’ясувалося, що їхній шуб ще не скінчився; що їхня земля зайнята, що ніхто на них не чекає; що доведеться повертатися до Бога безупинно. Тепер усе це відбувалося не стільки в сенсі фізичної дороги, скільки в сенсі руйнування твердости серця, що постійно відновлюється.
Не тривожся, що все в тебе розвалилося. Розвалилися лише ілюзії, але ті, що відділяють тебе від єдиної Любови, яка хоче все виправити. Вона подасть тобі нову одіж, перстень, сандалі, приготує учту.
Це безупинне повернення, шуб, означає постійне відкидання божків, щоб віднаходити єдиного правдивого Бога. Руйнування духовних бар’єрів, що якимось дивним чином відгороджували тебе від люблячого Господа, описав пророк Осія, представляючи вибраний народ як невірну наречену Господа. «Тому то ось Я вкрию твою дорогу тернями, і обгороджу її огорожею, і стежок своїх не знайде вона. І буде вона гнатися за своїми полюбовниками, але не дожене їх, і буде шукати їх, та не знайде. І скаже вона: Піду я, і вернуся до мого першого чоловіка, бо краще було мені тоді, як тепер». Господь із радістю прийме скрушену блудницю. «І заручуся з тобою навіки, і заручуся з тобою справедливістю, і правосуддям, і милістю та любов’ю. І заручуся з тобою вірністю, і ти пізнаєш Господа» (Ос. 2:8-9,21-22).
Існує віра, побожність обрядів, можливо, навіть надзвичайно пристрасна, як у мешканців Палестини – Назарета чи Капернаума. Але одні хотіли вбити Ісуса, а инші не повірили Його слову. Їх блокував внутрішній бар’єр, якого не вдалося зруйнувати. Мешканці Капернаума почують грізні слова: горе! Якщо бар’єр віри в себе, впевнености в собі відгороджує нас від Бога, то ясно, що ця віра в себе зазнає випробування. Аби подолати опір.
Бар’єри, що відгороджують нас від Бога, можуть бути сховані від наших очей. Психіка налічує безліч захисних механізмів, готових до спотворення чи навіть знищення скрухи. Ці захисні механізми спрямовані на втечу від почуття гріха, почуття духовної поразки. Тому потрібні випробування, щоб відкрити, показати ці приховані бар’єри. Аби побачити, що я не в змозі їх подолати. Що потребую Бога, Його милосердя. У цьому випадку випробування стає обов’язковою умовою зростання. Випробування, використовуване сатаною у формі спокуси, уможливлює виявлення власної слабкости. Спокушання поляризує. Поруч із спокусами благодать здатна сильніше руйнувати бар’єри й кидати людину в обійми єдиної Любови. «Придивіться, як чистять мідні предмети: їх покривають глиною, тобто брудом, тим, що позбавляє їх блиску. Після такої обробки вони сяють, як золото. Отже! Для душі спокуси – це та сама глина», – зауважує св. Тереза з Лізьє. «Вони слугують для того, щоб у душі засяяли чесноти, протилежні цим спокусам»[1].
Випробування й спокуси скидають тебе з п’єдесталу самовпевнености. У хвилину безпорадности й слабкости ти стаєш предметом особливої прихильности Бога, бо нарешті сильно Його потребуєш. Благодать зачіплюється за людські слабкості, хоча так важко визнати цю фізичну, психічну чи духовну слабкість. Але ця слабкість є даром, бо вона утруднює захист бар’єрів, що відгороджують тебе від Господа.
У час духовних очищень ти відчуєш наростаючу слабкість, але варто пам’ятати, що в такий спосіб ламають бар’єри. Через відчуття слабкости Бог закликатиме тебе до молитви в дедалі глибшій скрусі серця. Ця молитва в скрусі серця нагадуватиме життєдайний подих вітру, якщо набере форми високих актів скрухи, які хоч на хвилину ламатимуть усе, що відділяє тебе від єдиної Любови.
Скруха як наслідок дії Духа Святого не має нічого спільного зі світським почуттям вини. Об’являючи нам правду про гріх, Бог водночас об’являє правду про Своє милосердя. Саме завдяки скрусі Бог після гріха любить нас сильніше, ніж перед падінням. Святий Дух пояснює світові, що таке гріх (пор. Ів. 16:8). Пояснює також конкретно тобі. Бо лише тоді ти здатний жаліти, прийняти становище митника. Пояснюючи, що таке гріх, Святий Дух показує його також як відкуплений, пробачений. Скруха створює в нас правдивий образ Бога. Того, Який понад усе любить прощати.
[1] Sw. Teresa od Dzieciаtka Jezus. Pisma. – T. 2. – Krakow, 1971. – S. 401