Коли Бог захотів відновити людську природу і привести її до сопричастя з Собою, Він прийняв людське тіло. Благовіщення – це святкування цієї події. “Син Божий стає сином людським” “І Слово сталося тілом” (Ів. 1:14). Така історія втілення, яку жоден людський інтелект не здатен оцінити чи осягнути. Традиції нашої християнської Церкви прагнуть змалювати цю вагомість не визначеннями чи поясненнями, а поезією і дією. Вона зодягає цю божественну істину в шати ескстазу, поклоніння і трепету.
Під час благовіщення небо і земля стають єдиною сценою, де відбувається велика драма любови. Любов вимагає присутности, і позаяк Бог є філантропом, людинолюбцем, Він вирішує оселитися серед людей як людина. Тому Він потребує матір, жінку. Завіса підноситься, і ми споглядаємо божественне лице милости в повноті її сяйва. У Назареті Галилейському молода дівчина була готова. Її смирення, жадання і любов привабили вічний задум. Бог не приневолює нас до Своєї благодати. Він запрошує до неї. І це запрошення слід прийняти з цілковитим послухом. І згодом ми вже бачимо муки цієї діви, коли її сповнює подив у світлі того, що було об’явлено їй. Вона просить пояснення. Коли волю Божу об’явлено їй, вона дає згоду. Вона готова віддати себе і своє тіло Богові. Вона зрікається себе цілковито і без жодних застережень: “Нехай буде мені згідно з словом твоїм!” (Лк. 1:38).
Істина, яка пронизує все святкуваня цієї тайни полягає в тому, що згода Марії, яка була обов’язкова для божественного задуму відкуплення, зробила її найдосконалішим помічником у ділі спасення. Усі пісні, що описують цю подію, натхненні найбільш винятковою поетичністю. Справді, жодні інтелектуальні пояснення не можуть більше прояснити грані цієї великої тайни; тільки поезія, побожність і ніжне захоплення можуть огорнути їх теплом правди.
«Гавриїл прийшов до тебе, о Діво, і пояснив Божий замисел, що був споконвіку. Він радісно привітав тебе: “Слався, о земле без людського сімени! Слався, о руно, що приймає манну небесну! Слався, о Діво, що повернула Адама до благодати! Господь з тобою!”»
Непорочна Діва відповіла проводиреві небесних сил, кажучи:
«Ти прийшов до мене в людській подобі. Чому ж тоді ти промовляєш слова, які не здатен осягти людський розум, кажучи: “Господь перебуватиме в твоєму лоні”? Поясни мені, як стану я просторою посудиною, оселею святости для Того, хто над Херувимом. Не уводь мене в оману, бо не мала я тілесних втіх і не знала чоловіка. Як же можу народити сина?»
Гавриїл відповів Діві, кажучи:
«Щоразу, коди цього бажає Господь, Він може подолати закони природи. Те, що неможливе для людини, Він здатен здійснити. А тому, о жінко, найсвятіша й найчистіша, повір в правдивість мого слова.»
З безмежною рішучістю, відвагою і самопосвятою Марія прийняла Боже запрошення і відповіла, мовивши:
- Нехай станеться згідно з твоїм словом,
- і я народжу безтілесного Бога,
- Який візьме від мене плоть,
- щоби будучи в єдности з тілом,
- Він міг піднести людину до первісного стану бдагодати;
- Бо ж Бог всемогутній.
Тоді Святий Дух здійснив чудо, запліднивши лоно Марії без втручання чоловіка. Закони природи було подолано, і діва зачала справжню людську дитину. Побачивши це неймовірне чудо Боже, християнство чудується і співає пісню хвали:
- Нині прийшла радісна новина.
- Нині свято непорочности.
- Нині земля з’єдналася з небом.
- Адама відновлено, Єва позбулася печалі.
- Наша домівка, наша плоть
- Стала Божим храмом,
- Тому що частка її обожилася.
- Яке диво!
- Зішестя це незбагненне
- І зачаття несказанне.
- Ангел проголошує чудо.
- Непорочне лоно зачинає Сина;
- Святий Дух сходить на неї,
- І Отцеві це до вподоби.
В особі Діви людство дало свою згоду на те, щоби Слово Боже стало тілом. Вона той людський посередник, через який Невидиме стає видимим, а Безмежне прибирає меж. Бог Слово, Єдинородний від Отця, стає плоттю в лоні матері. “Слухайте, о небеса, і прислухайся, земле! Той, хто невмістимий, умістився в лоні, і Син Божий став Сином Діви” (Чин утрені). Через цю Матір Бог звіщає Своє внутрішнє життя і любов до творіння.
АКАФІСТ
З нагоди цієї великої й невимовної тайни Церква склала пісню, що називається акафіст. Це найславніше поетичне досягнення Візантійської Церкви. Акафіст – це найвище висловлення нестримної хвали тій, що народила Дитя, Бога серед нас. Це також пісня, що сповнила наших матерів і сестер гордістю й розумінням своєї слави і становища в житті людства. Ця пісня величає тайну втілення в його повноті. Дивовижним материнством і повсякчасною невинністю Марії годі чудуватися, не схиляючись водночас перед мудрістю і всемогутністю Бога, Який умістив Своє Безконечне Слово в лоні Діви. Ця тайна така велика, що ангели не можуть споглядати її без захвату й трепету:
«Гавриїл був глибоко вражений, коли узрів твоє дівоцтво і велич твоєї краси, о Матір Божа, і він заволав до тебе: “Яким ім’ям маю тебе називати? Збентежений я і в нестямі! Мушу привітати тебе, як мені наказано: “Слався, о жінко, повна благодати!”»
Уся ця служба (мабуть, складена 532 року) має для Візантійської Церкви таке саме значення, як розарій і літанїї для латинського обряду. У Східній Церкві немає кращої молитви, яка би розповідала про любов і почитання, звернені до Пресвятої Богородиці. Усі метафори, якими її згадано у Святому Письмі, повторюються тут – не сухо й одноманітно, а так, наче їх промовляють живі люди, які долучилися до вселенського оркестру хвали.
Епізоди Святого Письма, оживають у нас перед очима. Вони запалюють наші серця і спонукають нас долучитися до хору святих, які в часи Марії стали свідками великої тайни втілення. Досконалість пісні акафісту видна в тому, що вона завжди повертається до богословської істини, того факту, що Марія велика, позаяк стала Матір’ю Божою, мостом між небом і землею. Бо її заступництво всемогутнє – це заступництво Бога Сина. Її святість і краса такі, що навіть ангели, сповнені слави, схиляються в захваті перед нею.