Велике й ніжне почитання Матері Божої в нашій Церкві найпрекрасніше виявляється під час празника на честь смерти Марії і взяття її на небо. Ми називаємо його “засинанням”, або “успенням” Матері Божої. Цей празник вперше було урочисто відзначено в Єрусалимі приблизно в середині V століття. Майже відразу материнство Марії дістало богословське визнання на Ефеському Соборі (431).
Розуміючи й усвідомлюючи значення божественного материнства Марії, християни не стримують свого запалу й любови, розповідаючи про її смерть та успення. З’явилися фантастичні історії, написані відповідно до тогочасних літературних форм. Деяким з них бракує смаку і виважености. Однак деякі з них – це найвитонченіші і найніжніші прояви людської любови й екстазу. Але вигадані подробиці аж ніяк не применшують апостольського передання про смерть і успення Матері Божої.
Головна подія Успення перебуває поза людським розумінням. Це така велика тайна, що вона заполонила уяву перших християн, які склали ці численні легенди і втілили їх у своє молитовне життя.
Успення стає вінцем звершень Матері Божої і її найславнішим визнанням. Той факт, що свята Матір Господа зі славою посідає особливе і величне місце, за своєю природою раціональний і цілковито відповідає змісту Святого Письма. Бог подарував Марії перемогу над смертю ще до загального воскресення. Та, що прийняла джерело Життя – самого Христа, не могла зостатися під владою смерти. Її гріб подібний до весільної кімнати, де божественне життя взялося до справи. Марія, чию плоть і кров прийняв Христос, є унікальною Матір’ю, бо плоть її Сина не має іншого джерела, окрім затіненого материнського лона.
Успення тіла Марії є продовженням воскресення тіла Христа. Достоту як зішесття Христового тіла пронизало простір космосу, так і тіло Марії в її успенні здійснило найвище досягнення нового творіння. Звершуються прагнення сотвореної матерії і сповнюється її надія. Тут ми бачимо первісний космічний задум, який має наповнити Божество. Людська природа Христа – це осердя і джерело преображення космосу. І тому також тіло Марії, яке має те саме єство і якість, долучається в успенні до Того, хто вийшов з неї. Християни вважали успення Марії особистою перемогою Христа.
- Прийдімо, звеселімося, заспіваймо хором,
- Наповнімо Церкву піснею хвали
- Заснулому Кивоту Божому!
- Бо нині небо розкрило своє лоно.
- Воно прийняло людину, яка народила
- Того, хто невмістимий.
- Нині земля повертає небу жінку,
- Що була джерелом життя.
- Ангели разом з усіма апостолами
- Взирають на жінку,
- Яка народила Життя начало,
- І тепер відходить від життя до життя.
- А тому поклонімося їй, і взиваймо до неї, кажучи:
- “О Владичице, не забувай нас,
- Таких же людей, які прославляють нині
- Палко і радісно твоє святе Успення”.
Найпоширеніша розповідь про успення Пресвятої Богородиці описана в богослужбових текстах. Поки апостоли роз’їхалися по цілому світу, проповідуючи і звіщаючи Добру Новину, Богоматір лишалася в Єрусалимі в оселі Івана Богослова. Любов до Бога, наче гаряче полум’я, невпинно горіла в її тілі, їй було об’явлено, що її життя на землі має от-от скінчитися. Вона висловлює бажання побачити Дванадцятьох останній раз. Усіх їх чудесним способом забрали з того місця, де вони в ту пору були, і на хмарі понесли до гори Сіон, до вмирущої Матері Божої. Апостоли поховали її тіло з великою відданістю і любов’ю. На третій день після смерті Богородиця з’явилася Дванадцятьом, повідомивши їм радісну звістку, що її тіла більше з ними не буде. Апостоли пішли до її гробу і знайшли його порожнім. Вони зрозуміли, що вона воскресла подібно як і її Син Ісус Христос.
Ніжна любов і неймовірна відданість Церкви та багатьох поколінь християн Богоматері відображені в піснях, сповнених найвитонченішого і найправдивішого богослов’я. Крім того, почуття зачудування виявляються в їхній музичній композиції. Подальша пісня, що узята з вечірні празника є твором великого поета й психологічного генія. Кожну строфу співають на один з восьми гласів. Усі можливі мелодії візантійського музичного світу виконують і співають одну за одною; таке різноманіття проймає особливим трепетом і надає більшої глибини нашому подиву та екстазу:
«Святих апостолів зібрали зі всіх кутків світу і принесли на хмарах за наказом Божим. І вони прийшли до твоїх чистих мощів, о Джерело Життя, і цілували їх превеликою пошаною. А щодо ясних сил небесних, то вони прийшли зі своїм проводирем, якого супроводжували, і склали останню шану найшляхетнішому тілу, яке вмістило саме Життя. Сповнені трепету, вони ішли разом з Апостолами в мовчазній величі, проказуючи перед Князями небесними притишеним голосом: “Дивіться, як іде Цариця усіх, божественна Діва! Підносьте свої ворота і приймайте з належною шаною Матір Світла, що не зав’яне ніколи”. Бо ж через неї спасіння прийшло до людського роду. Не сміє ніхто піднести до неї погляд, і ніхто їй не здатен уділити досить слави. Бо особливу честь, яка величчю наповнила її, годі зрозуміти. І тому, о пречиста Матір Божа, повсякчас жива зі своїм Сином, Джерелом Життя, не переставай заступатися в Нього, щоби Він міг спасати й охороняти Свій народ від усяких лих, тому що ти наша заступниця. Тобі співаємо ми пісню слави гучним і радісним голосом, віднині і навіки»
Коли Пресвяту Богородицю кладуть у гріб, зачудування шириться, і любов спонукає нас поділитися ним з небесним товариством.
«О диво! Джерело Життя кладуть у гріб; могила возносить до неба! Радій, Гетсиманіє, свята оселе Матері Божої. А ми, вірні, промовмо разом з Гавриїлом: “Слався, о жінко, повна благодати! Господь з тобою, Господь, Який через тебе дає велику милість світові”»
Величність Марії та її висока роль Матері Спасителя роблять її Царицею людства, нашою Царицею, “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”. Ангел проголосив, що вона стане нею, запевнивши, що її Син стане вічним Царем з лона Давида. Святий Іван Дамаскин проголошує, що Пресвята Богородиця “стала Царицею цілого всесвіту, коли стала Матір’ю Творця” (Про православну віру, IV, 14).
Уся слава Марії – це віддзеркалення слави її Сина. Псалом 45 якнайчудовіше характеризує її: “Праворуч Тебе стоїть цариця в золоті офірськім”. Успення каже нам, що царська гідність Богоматері – це не тільки почесний титул. Він свідчить про особливий зв’язок, що пов’язує небо з землею:
«У материнстві зберегла ти чистоту, і навіть вознісшись на небо, ти не можеш покинути напризволяще світ, о Матір Божа. Ти пішла до життя, будучи Матір’ю Життя. Своїм заступництвом спаси наші душі від смерти».