Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені (Мт. 5:4).
Як це? Адже блаженний – означає щасливий. Щасливі засмучені?..
Євангеліє є дуже реалістичним. З нього пізнаємо, що наше життя – це спектр різних переживань, серед них – і смутку. Смуток є очевидною реакцією на зло, на його присутність у світі. Але Євангеліє – це не слова легкої втіхи. Апостол Павло не каже: «Утішайте плачучих», – а: «Плачте з отими, хто плаче!» (Рим. 12:15).
Побожні люди часто говорять: «Бог випробовував мене цим нещастям». Але це можна розглянути з іншого боку: чи в цьому нещасті ти досвідчив, пережив Бога? Чи то Бог мене досвідчує, чи я теж маю досвідчити, випробувати Бога? На підсумування цих роздумів у Святому Письмі немає ліпшого способу, як аналіз Книги Йова – людини, яка пройшла випробування. Бог випробовує Свого приятеля. Чинить це на захист людини від закидів сатани. Випробування – результат глибокої віри Бога в людину. Бог вірить, що Йов є Його вірним слугою не задля плати, а тому що Бог є Богом, а Йов є людиною. Як реагує Йов? Він говорить: «Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди, в землю! Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» (Йов 1:21). І далі: «Чи ж ми будем приймати від Бога добре, а злого не приймем?» (Йов 2:10). Але це тільки відкриття, зав’язка сюжету. Моралісти і проповідники часто обмежуються цим; такі гарні формулювання, можна розвинути їх, викликати зворушення… Але в певний момент Йов починає плакати, нарікати. І аж тут виникає прекрасна, велика поема про людський смуток, про людське пізнання. Про переживання, на яке людина не знаходить відповіді. Людина волає до Бога, Який виявляється мовчазним. З’являються друзі, які пояснюють: ах, торкнулося тебе нещастя, то, напевно, ти вчинив гріх. Йов противиться: не кожне страждання є заплатою за гріх. Але він так і не розуміє, чому Бог допустив таке в його житті? Врешті Господь промовляє. Йов нагороджений за віру. Але пояснення не з’являється. Можемо припустити, що ця ситуація стане ближчою для людини, якщо Господь не лише відповість Йову, а й сам стане Йовом. І власне це є Ісус Христос і Його хрест.
Але Йов виходить з цього досвіду іншим. Він говорить: «Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе…» (див.: Йов 42:1-6). Це дуже сильний досвід – не лише страждання, а й протиборства Богові, сповненого скаргами, однак вірного звернення до Бога.
За словами Йова, спочатку він тільки чув про Бога. Це була наче віра «з другої руки»; віра, яка випливає не лише з того, що він сам пізнав, але і з того, що він наслідував інших. А тепер Йов побачив Бога віч-на-віч. Йов став кимсь, хто знає про Бога. Знає Бога вже не з чуток, а з особистого досвіду.
У цьому контексті ці легкі релігійні формулювання на початку книги: «Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я», «Чи ж ми будем приймати від Бога добре, а злого не приймем?», – набирають іншого смислу. Духовно зрілий Йов уже не промовляє їх. Він замовк, але знає, що Бог йому вірить. Вірить, що він, Йов, не задля вигоди, багатства поряд з Богом, а тому, що Бог є.
Благословення, яке говорить, що засмучені будуть утішені, дуже тісно пов’язане з даром знання. Ті, котрі пройшли крізь темну долину, знають більше. Вони стають утішені, але не так, як утішає людина. Бог утішає інакше. Бог утішає, зміцнюючи, даючи силу для того, щоб подолати страждання. Тому треба подивитися на це благословення крізь призму досвіду Ісуса. Усі пам’ятаємо слова, що їх Він промовив у Гетсиманськім саду: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя!» (Мр. 14:34). Який вид смутку припав на долю Ісуса в цей момент? У момент, коли підходив до найважливішої події в історії світу – до Страстей і Воскресення? Це зовсім не смуток людини, яка боїться, бо стоїть перед якимсь неймовірним випробуванням. Христос знає, що боротьба, на яку Він вирушає, не є боротьбою тільки з фізичним болем; цей смуток і біль – насамперед духовний. Біль любови, яка знає, що буде стількома відкинута, біль любови, яка хоче бути пригорнута, і яка хоче пригорнути, але її зневажили.
Як же важливо бути в той час з кимсь: «Залишіться тут і пильнуйте!» (Мр. 14:34). Ніщо так не ізолює, як смуток і страждання. Люди, яких торкнулося страждання, дуже глибоко переживають смуток самотности. Тому Ісус каже: «Лишіться зі Мною, може, ви цього не розумієте, може, не знаєте, що маю на увазі, але будьте в цей час зі Мною, адже я прийшов сюди, щоби бути з вами; дайте відповідь Мені своєю присутністю».
Про те, настільки сильні переживання смутку і самотности випали на долю Ісуса, свідчать Його останні слова на хресті: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мр. 15:34). Звичайно, ці слова можна пояснити як згадку початку Псалма 21 (22), який за своєю суттю є свідченням повного віддання Богові. Але ж ці слова прозвучали! Слова, які виражають найстрашнішу з самотностей: самотність перед самим Богом. Він, Син Божий, у Своїй людській природі пережив до кінця щось, що важко передати словом смуток. Те, що Ісус, як Богочоловік, був також Йовом, означає, що Він цілковито у всьому, також і в найважчому, став по наш бік. Може, саме до Нього, не знаючи про це, волав Йов, чекаючи на опікуна, на когось, хто перед Богом стане по його бік і волатиме з ним і за нього: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»
Повернімося, однак, до суті наших роздумів. Який же смуток є предметом благословення? Не кожен. Апостол Павло каже: «Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський чинить смерть» (2 Кор. 7:10). Отже, існують два види смутку: смуток від Бога і світський смуток. Чим є смуток від Бога? Такий перший, основний, фундаментальний смуток – це визнати своє убозтво і плакати над своїм гріхом. Смуток з приводу гріха. Такий смуток перетвориться в радість, але спочатку треба пройти через нього. Якщо будемо по-справжньому чесними самі із собою і визнаємо зло, яке чинимо, то, поза сумнівом, це смуток від Бога, до навернення.
Але є ще відтінки цього смутку від Бога. Таку думку я відшукав у Проповідника, найсмутнішого з біблійних мудреців: «Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце!» (Проп. 7:3). Це мусить бути хіба що винятковий смуток, який походить від Бога, бо тоді серце, мислення, чуття є добрими. Хіба міг би легковажний веселун заглянути в очі зболілій людині? Ні, він боятиметься цього. А Проповідник – біблійний спеціяліст зі смутків і печалей – знає ще щось інше. Він говорить, що намагався простудіювати мудрість і знання, шаленство і дурість, і відкрив, що це – гонитва за вітром, «бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль» (Проп. 1:18). Це не поради для студентів під час екзаменаційної сесії, а глибші роздуми, які вказують на певний трагізм, який є в нас. Розкриває нашу убогість – те, що коли прагнемо до найвищих цінностей, то іноді вони розпадаються в наших руках… Але це теж смуток від Бога, бо здати собі справу з власної немічности – це не згадувати про це, а перемінити мислення. Не йдеться про те, аби насолоджуватися смутком; смуток від Бога не приносить насолоди, веде до духовної переміни.
От і все про смуток від Бога. А яким є смуток цього світу? Смутків тих, звичайно, є нечувано багато. Я хотів би розповісти про один дуже поширений вид смутку. Це смуток – по-грецьки acedia – через недоступність певного блага. Смуток, що випливає з підходу: я хотів би так, але то занадто важко, хотів би, але мені не хочеться… Евагрій Понтійський писав: «Той, хто підлягає acedii, ненавидить те, що є, а пожадає те, чого нема. І далі, – що сильніше хтивість тягне монаха вниз, то сильніше ненависть виганяє його з келії».
У традиції православної культури, дуже міцно вкоріненій у вченні грецьких Отців Церкви, говорилося про таких «acediusach» як про «непотрібну людину». Живе, але невідомо навіщо; сама цього не знає й інші не знають. Варто замислитись, чи той смуток, який часом нас огортає, смуток цього світу не є сигналом, що я є «непотрібною людиною». Німці говорили трохи по-іншому. Шопенгавер визначив цей тип як «людина без духовних потреб» – цікаво! Якщо не маєш духовних потреб, гарантую тобі смуток, навіть, якщо він буде рясно вкритий пластами різноманітних утіх.
Однак не забуваймо: «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені». Смуток від Бога потрібен для того, щоб ми, досвідчивши власну крихкість, пройнялися Божою радістю: «Тоді дівчина тішитись буде в танку, і разом юнацтво та старші, бо Я оберну їхню жалобу на радість, і Я їх потішу, і їх звеселю в їхнім смутку» (Єр. 31:13). Утішання від Бога не є таким собі людським, наївним утішанням: «слухай, моя дорога, не хвилюйся, все буде добре, все якось складеться…» Утішання від Бога кріпить, допомагає пройти крізь ту (висловлюючись за Конрадом) «смугу тіні». Завжди існує межа тіні, за якою починається світло. «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи всілякої, що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих» (2Кор. 1:3,4). З духовними дарами є так, що отримуєш найбільше тоді, коли даєш. Як, навчаючи інших, найкраще навчаєшся сам, так і найбільше утішаєш себе, утішаючи інших. Не втікай від тих, що засмучені, не відвертайся від людини, обличчя якої пооране печаллю, а будь з нею. Зостанься і чувай. Син Чоловічий просив про дар присутности – дар присутности, який є втіхою і кріпостю.