«Почув був там мову, якої не знав: Рамена його Я звільнив з тягару, від коша його руки звільнились» (Пс. 81:6-7).
Досі я інтерпретував цю «незнану мову» лише в одній перспективі: у кошах були мої нещастя, суперечності, неприємні речі. Тягар, на мою думку, був викликаний лише щоденним хрестом, який часом видавався мені нестерпним.
Я не вимагав, щоб Бог цілковито звільнив мене від нього. Достатньо, щоб допомагав його нести.
У пустелі я зрозумів, що така інтерпретація надто спрощена.
Насправді до того кошика я напхав чимало непотрібних речей. Він був таким важким, бо в ньому опинилися багато габаритних пакунків, які я вперто хотів нести далі.
Адам, коли його вигнали з раю, мандрує і збирає все, на що натрапить. Він помиляється, вважаючи, що коли збирає марноту, то таким чином компенсує собі основну цінність, яку втратив.
Адам не розуміє, що нагромаджує непотрібні тягарі.
Ілюзія триває. Людина згубила Когось і намагається якось цьому зарадити, нагромаджуючи щось. Вона вірить, що множинністю речей зможе заповнити порожнечу.
Отож бо й воно. В молитві до мене приходить Бог і дивиться на мій кошик. Він хоче зробити «інвентаризацію» усіх цих дріб’язків, які я туди кинув.
Перед молитвою треба зробити детальний перерахунок добра, «яке не надається для подальшого транспортування».
Бог цікавиться насамперед моїм сміттям, а щойно потім – моїми дарами. Він цікавиться моїми непотрібними, дурними дрібничками, щоб викинути їх геть, щоб звільнити мене від них.
Таким чином молитва стає операцією спустошення.
Людина молитви не схильна «мати». Вона вміє витрачати.
Бог показує мені не те, чого мені бракує, а те, чого я маю з надлишком.
Коли я молюся, то усвідомлюю, що саме мені потрібне.
Руки, перед тим, як отримувати, мусять співпрацювати з Богом і спорожнювати цей кошик. «Від коша його руки звільнились». І спорожнили їх, щоб зробити «більш місткими».
* *
Коли вранці я залишав Бені Аббес, щоб потрапити до околиці піщаних дюн, то минав вражаючий цвинтар залізяччя, решток вантажівок, коліс, різних банок, подірявлених та зім’ятих бляшаних ємкостей. Поза всякими сумнівами, це був передпокій пустелі.
Брутальна щоденна «пам’ять» про все те, що вже зайве, про все оте вже непридатне сміття, якого треба позбутися.
Надто часто ми мандруємо, сутулячись під тягарем непотрібних речей.
Кошик, з яким нам найважче розстатися, наповнений саме такими непотрібними та гнітючими речами.
Ми маємо вроджений культ непотрібних речей.
Треба розвіювати ілюзії. В молитві людина віднаходить саму себе, тобто усвідомлює якою вона є, ціною втрати того, що має, того, що робить з неї невільника.
Якщо ти примандруєш у пустелю з переповненим кошиком, то мусиш пережити напад Божого Насильника, який позбавить тебе твого вантажу.
«Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його» (Лк. 10:30).
Якщо не зовсім «ледве живим», то позбавленим рівноваги ти, напевно, таки почуваєшся.
Потім поволі починаєш розуміти, що врешті живеш повним життям завдяки тому, що втратив. Цей порожній кошик стає твоїм великим багатством.
А хижак не втікає. Він стоїть біля тебе. Готовий віддати тобі все, що в тебе взяв, але вже перемінене. Замість тягаря дає тобі повноту, замість невільництва – свободу, замість пожадання – дар.
Тепер я справді маю цей кошик, який мені «віддали» як дар. Власне кажучи, я не мав його. Це він мав мене.