Як на око, то усього багажу було 100 кг різних речей. Чи вистачить нам цього на місяць?
Ми були спокійні, хоча вантаж стрімко зменшувався, а сумки порожніли.
Ні. Нам нічого не забракло. Щоправда, у нас не було досвіду, але ми передбачили все.
Лише не зуміли передбачити, що багато з цих «конче потрібних» речей служитимуть іншим.
А в нагоді ставало все. Їжа і ліки. Пластир і цукерки. Кекси і шприци. Все знайшло своє застосування. От тільки не для нас.
* *
Через кілька днів цих кілька десятків кілограмів запасів майже «випарувалися». І тому вже не треба було залишати одного з нас як вартового, коли ми затримувалися в якійсь оазі. Тепер, коли ми все роздали, вже ніхто не думав, щоб дістатися до багажів в автомобілі, отож, ми могли спокійно мандрувати околицями.
Забули лише про цигарки. Ніхто з нашої групи не курив.
Ми не могли передбачити, що посеред пустелі деякі пастухи, з тілами, висушеними сонцем, одягнені в тяжкі пончо, терпеливо стоячи біля верблюдів, тихо й благально запитували:
– Tabac?
Мене й до сьогодні переслідує почуття провини, викликане поглядом деяких бедуїнів, особливо молодих, коли вони чули нашу негативну відповідь.
Окрім тих цигарок, ми відчули перший парадокс пустелі: відчуття безпеки обернено пропорційне до стану володіння. Ти можеш вижити, якщо радісно зречешся чогось, що вважав конче потрібним. Тут помічаєш, що не зазнаєш жодних втрат, якщо намагаєшся ділитися з тими, кого зустрічаєш на своєму шляху.
Можливо, це просто закон життя.
Ми й справді не передбачили того, що в пустелі нам доведеться повторити основні, елементарні, а часто забуті уроки життя.
У кожному разі фактом є те, що пустеля нав’язує тобі убогість. Якщо ти не згодишся на це зубожіння, то почуваєшся там не у своїй тарілці, небажаним гостем і навіть висміяним.
Святий Єронім мав рацію, коли казав: «Nudos amat eremus». Пустеля любить нагих людей. Вона вимагає опустошення.
Коли ти позбудешся усього, коли не матимеш, що дати іншим, то зрозумієш, що щойно здолав першу фазу цього спустошення. Ти мусиш піти ще далі. Ти маєш звільнитися від самого себе, зі своєї волі, зі своїх програм, зі своїх поглядів. І щойно тоді зможеш дарувати своє життя. Замість речей ти зможеш давати в дар своє буття.
Так. «Nudos amat eremus».
Тобі не можна переплутати «вихід» із втечею.
«Не такого пограбування Я прагну…»
«Але він народ попустошений та поплюндрований» (Іс. 42:22).
Завжди є ризик, що ми дозволимо окрасти нас у невластивий спосіб.
Багато людей дозволили, щоб їх обікрали з того, чим вони володіли, але не з того, ким вони були.
Взамін на владу вони дозволили, щоб їх позбавили свободи та сумління.
Взамін на обличчя дозволили відірвати собі голову.
Складається враження, що Бог протестує: «Не такого пограбування Я прагну».
Бо бачить перед Собою осіб, нав’ючених речами, але окрадених з цінностей.
Часто таке пограбування лікується іншим спустошенням.
У пустелі Бог чекає на людину, щоб її спустошити.
Зриває з неї непотрібні речі й відсилає до тих, хто має цінності, про які зацікавлена особа навіть не знала.
Однак людина мусить погодитися на таку заміну.
Лише тоді, коли вона згодиться відкинути все, що її справді робить вбогою, у цілковитому спустошенні знайде Бога, Який не вміє опиратися чистому серцю та двом порожнім рукам.