У творі Жан-Жака Ольє, важливої постаті віднови священства XVII ст. (будучи засновником сульпіціянців, він відіграв надзвичайно важливу роль у створенні семінарій та віднові парафій), знаходимо одну дивовижну річ. Укладаючи правила для семінарій (які він розглядав насамперед як місця навчання молитви), він говорить про важливість молитви і фундаментальну необхідність формувати в ній майбутніх священиків[1]. Він навіть каже, базуючись на фрагменті з твору святого Григорія Двоєслова:
«На думку святого Григорія Двоєслова, перш ніж стати священиком, слід нав’язати такі хороші відносини з Богом, щоб Він не міг нам відмовити: таким чином той, хто вступає в розмову з Богом, але ще не вміє заспокоїти Його, коли Він розгніваний, не повинен ставати священиком, ані бути прийнятим пастирем у Церкві, адже одним з головних їхніх завдань, окрім власного оправдання і любови до ближнього, є вміння пом’якшити гнів Бога і примирити з ним світ».
Не знаю, що префекти сучасних семінарій думають про цей критерій прийняття священства! Ці слова можуть нас шокувати, але тут є очевидний натяк на молитву Мойсея і чудовий та правдивий приклад ролі молитви про заступництво, першим завданням якої є безконечно благати Бога, щоб Він змилувався над Своїм народом.
Ще й інші гарні фрагменти зі Старого Заповіту спонукають нас до молитви про заступництво, як, наприклад, той, що закликає нас не залишати Бога в спокої доти, доки Він не виконає усіх обіцянок щодо спасення Єрусалиму:
«На мурах твоїх, Єрусалиме, Я поставив сторожу, ніколи не буде мовчати вона цілий день та всю ніч. Ви, хто пригадує Господа, не замовкніть, і перед Ним не вмовкайте, аж поки не зміцнить, і аж поки не вчинить Він Єрусалима за славу Свою на землі!» (Іс. 62:6-7).
Цьому уривку передує прекрасний вірш, який виражає подружню любов між Богом та Ізраїлем:
«Як юнак бере панну за жінку, так з тобою одружиться Сам Будівничий, і як тішиться той молодий нареченою, так радітиме Бог твій тобою!».
Діялог з Богом у молитві може відбуватися на різних рівнях: дружби, шлюбного єднання, синівських відносин. Ісус у Євангелії, навчаючи молитви «Отче наш», дуже наполягатиме на силі цієї молитви, скерованої до Отця Небесного тими, яких Він прийняв як Своїх дітей.
«Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!» (Мт. 7:11).
Благальна молитва про спасення цілого світу є фундаментальним служінням Церкви. Чи то в якості приятеля, чи подруга, чи дітей Божих, ми повинні безконечно благати Бога, щоб Він змилосердився над світом. У житіях святих знаходимо незліченні свідчення цієї ролі заступника, а також прекрасні приклади духовного материнства чи батьківства, які в ній виражаються. Маємо на увазі святого Домініка, який щоночі ревно молився, взиваючи до Господа: «Мій Боже, моє милосердя, що станеться з грішниками?» А також святу Терезу з Лізьє, яка ще підлітком, до вступу в монастир кармеліток, так ревно молилася за вбивцю Пранціні, що домоглася його навернення в ту хвилину, коли він зійшов на ешафот, і називала його у своїй автобіографії «моя перша дитина», хоч уся преса вважала його монстром[2]. Серед стількох інших подібних фактів я не можу не процитувати один фрагмент з духовного щоденника святої Фаустини Ковальської, якій Ісус відкрив таємниці Свого милосердного серця, де ми знаходимо сучасну і дуже жіночу версію «святого торгування», трохи схожого на діялоги Авраама і Мойсея:
«Зранку, закінчивши духовні вправи, я взялася за плетіння. Я відчувала, що Ісус перебуває в моєму спокійному серці. І ця глибока й приємна свідомість божественної присутности спонукала мене сказати Господеві: “О Пресвята Тройце, що живеш у моєму серці, даруй, будь ласка, благодать навернення стільком душам, скільки разів я проведу гачком сьогодні”. Тоді я почула у своїй душі такі слова: “Дочко Моя, твої вимоги надто великі”. “Ісусе, але ж Тобі легше дати більше, ніж менше. Втім, навернення кожної грішної душі вимагає пожертви. Я Тобі дарую, солодкий Ісусе, свою сумлінну працю. Мені здається, що ця жертва не буде замала для такого великого числа душ. Ісусе, позаяк Ти сам спас душі тридцятилітньою працею і тому, що святий послух забороняє мені покарання і сильне самобичування, прошу Тебе прийняти, Господи, ці скромні речі, позначені печаттю послуху, так, ніби це щось велике”. Тоді я почула голосу душі: “Моя мила дочко, Я вдовольню твоє прохання”»[3].
[1] Jean-Jacques Olier, Vivre pour Dieu en Jesus-Christ, textes choisis, Cerf, 1995, c. 82.
[2] Manuscrit A, Folio, 46 r.
[3] Petit Journal de Soeur Faustine, Éditions Jules Hovine, c. 341.