«Яка ж вона велика, сила Молитви! Ніби королева, яка щомиті може вільно увійти до короля й отримати усе, чого попросить». Тереза з Лізьє
«Я хочу, щоб твоя молитва була така широка, як світ». Ісус сестрі Марії від Пресвятої Тройці[1]
Прохальна молитва – це та, що є для нас найбільш спонтанною: у потребі ми легко звертаємося до Бога, просячи в Нього про допомогу. Звичайно, наша молитва не повинна цим обмежуватися. Якщо ми хочемо стати «поклонниками в дусі та правді», яких шукає Отець, і якщо хочемо, щоб наша молитва вела нас до глибокого єднання з Богом, вона насамперед повинна бути молитвою прослави й поклоніння.
Інакше кажучи, прохальна молитва про заступництво займає цілком законне місце в християнському житті, і на це явно вказує Святе Письмо: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей», – каже апостол Павло в Першому посланні до Тимофія (2:1); подібних фрагментів можна було б навести чимало. Книга псалмів, яка є великою школою молитви Ізраїля й Церкви, навіть якщо вона завершується винятково псалмами прослави, містить чимало прохань про допомогу, скерованих до Бога, як для себе, так і для інших.
Не маючи на меті глибоко вивчати це питання, я все ж хотів би сказати декілька слів у цій главі про молитву заступництва. У такій молитві є одне з найгарніших виражень віри в Бога й любови до ближнього.
«І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець» (Ів. 14:13). Ця фраза Ісуса справді спонукає нас представляти Богові потреби наших близьких, Церкви, цілого світу.
Щоб роздумувати над цим покликанням, слід поглянути на чудові постаті тих молільників про заступництво, яких знаходимо в Старому Заповіті.
Погляньмо на Авраама, який у книзі Буття крок за кроком «виторговує» у Господа мінімальне число праведників у грішному місті Содомі, що необхідне для того, аби зберегти це місто від знищення, незважаючи на його жахливий злочин[2].
Пригадаймо різні епізоди з життя Мойсея. Наприклад, той, в якому йдеться про напад Амалика (у юдаїзмі він є уособленням найбільшого зла[3]) на народ, що йшов по пустелі, або той, де Ісус Навин та його люди б’ються в долині, тоді як Мойсей молиться на вершині пагорба, здійнявши руки до заходу Сонця, і його підтримують Аарон та Хур, коли він дуже втомився. Його молитва здобула перемогу.
Без сумніву, найбільш зворушливим фрагментом з усіх є молитва Мойсея про заступництво за народ після зради із золотим тельцем (Вих. 32:1-14). Упродовж сорока днів, які Мойсей провів на вершині гори Хорив, де Бог дав йому Скрижалі Заповіту, народ учинив гріх ідолопоклонства і, згідно з юдейською традицією, інші гріхи, які з цього випливають (бійки, розпуста…). Тоді розлючений Господь попередив Мойсея, що Він знищить цей невірний люд, щоб вивести з нього новий народ:
«Іди, зійди, бо зіпсувся народ твій, якого ти вивів із єгипетського краю. Зійшли вони скоро з дороги, що наказав був Я їм, зробили собі лите теля, і поклонились йому, і склали йому жертви, та й сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю! І промовив Господь до Мойсея: Я бачив народ той, і ось народ твердошиїй він! А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом».
Тоді Мойсей намагається заспокоїти Бога, наводячи влучні аргументи:
«Нащо, Господи, розпалюється гнів Твій на народ Твій, якого Ти випровадив з єгипетського краю силою великою та міцною рукою? Нащо будуть казати єгиптяни, говорячи: На зле ти їх вивів, щоб їх повбивати в горах, та щоб винищити їх з-поверхні землі?… Вернися з розпалу гніву Свого, та й відверни зло від Свого народу! Згадай про Авраама, Ісака та Ізраїля, рабів Своїх, що Ти їм присягався був Собою, та говорив їм: Помножу ваших нащадків, немов зорі небесні, і всю оту землю, що про неї казав, дам вашим нащадкам, і вони посядуть навіки. І відвернув Господь зло, про яке говорив, щоб зробити Своєму народові».
У цьому діалозі ми знаходимо, і це добре підмітили рабини, такі риси, які мають усі характеристики суперечки між друзями: Бог сказав Мойсеєві: «Залиши Мене», – ще до того, як той відкрив уста. І так само, як батьки дитини, яка вчинила щось погане, кажуть: «Дивись, що зробив твій син!», – кожна з двох сторін діялогу вказує іншій на винний народ, кажучи: «…народ твій, якого ти вивів із єгипетського краю»!
З певністю можна стверджувати, що від самого початку Бог був схильний пробачити Ізраїлеві, але Він хотів, щоб це пробачення було відповіддю на молитву про заступництво Його слуги і приятеля Мойсея. Бог нічого не робить, не сказавши про це Своїм слугам пророкам. Уже коли Він задумав знищити Содом, то казав сам до Себе: «Чи Я від Авраама втаю, що Я маю зробити?» (Бут. 18:17).
Трохи далі, у тій же главі, ми знову бачимо, як Мойсей молиться за народ, ще завзятіше, дійшовши до того, що просить Бога стерти і його самого з книги життя, якщо той не пробачить народові: «О, згрішив цей народ великим гріхом, вони зробили собі золотих богів! А тепер, коли б Ти пробачив їм їхній гріх! А як ні, витри мене з книги Своєї, яку Ти написав…».
Мойсей став другом Бога. У наметі «говорив Господь до Мойсея лице в лице, як говорить хто до друга свого» (Вих. 33:11). Ця дружба з Богом надавала великої сили його молитві.
Усі ми запрошені нав’язати цей дружній контакт із Богом. У Євангелії Ісус каже Своїм апостолам: «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів. 15:15).
Перечитуючи цей євангельський вірш, я іноді кажу собі, що Ісус насправді ставить Себе в скрутне становище, скеровуючи до нас ці слова: слузі можна відмовити в чомусь, а другові – неможливо!
Ця дружба, звичайно, передбачає правдиве прагнення вірности з нашого боку: «Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую», – каже Ісус у попередньому вірші.
Але тут міститься чудова таємниця, надзвичайні двері, відчинені для нас, щоб надати сили нашій молитві.
Ми покликані у всьому чинити волю Божу, тому що ця воля – наше життя і наше щастя, а також тому, що ми відчуваємо велику радість, приносячи задоволення тому, кого любимо і кому цілковито довіряємо. Але слід розуміти, що це відбувається не тільки в одному напрямку: Бог просить нас виконувати Його волю, щоб могти також сповнювати нашу, аби відчувати радість від того, що Він нас задовольнив. Один з отців-пустельників сказав: «Послух відповідає на послух. Якщо хтось слухає Бога, Бог відповідає на його прохання»[4].
[1] Marie de la Trinité, Consens à n’être rien, Arfuyen, 2008, c. 77.
[2] Бут. 18:22-33
[3] І справді, у Писанні сказано, що Господь веде війну з Амаликом з роду в рід (див. Вих. 17:16), що не стверджується в стосунку до жодного іншого народу.
[4] Цит. за J.-C. Guy, Paroles des anciens, coll. Points-Sagesse, Le Seuil.