Це величезна спокуса для людини – дати засліпити себе зовнішнім і вважати його дороговказом своєї поведінки. Часто це потім стає своєрідною «шибеницею», на якій «вішаємо» інших людей лише тому, що вони живуть не так, як ми; тільки тому, що думають або чинять інакше, ніж ми. Однак насправді ніхто з нас не може сказати, у чиєму житті Божа любов діє або може діяти краще. Можливо, ті, хто нічого або небагато можуть робити з Богом, вірою і Церквою, є ближчі до Нього, ніж ті, від кого ми цього сподіваємося: монахи і духовні особи.
Бог не прагне бути лише в Церкві чи в певному монастирі. Він хоче бути в людині – незалежно від того, де вона перебуває і що робить. Із любови до людини та щоб уподібнитися до неї, Господь стає нерозважливим, слабким. Нашою місією як Церкви є по-справжньому переживати, а також зближувати стосунки між Богом і людиною.
Якщо оте сердечне прагнення Бога – добро і спасіння людини – вчинимо власним, то зуміємо легше впоратися з тим, що нам часто не полегшує життя в Церкві. Адже тоді любитимемо не установу, а людей, які в ній живуть, не будемо змушені заперечувати, приховувати або взагалі вигороджувати помилки, які вони допускають. Це робить нас вільними і готовими до того, щоб ми самі також співстраждали з приводу багатьох випадків несправжности і зради в проголошенні визвольної Доброї Новини.
Якщо в такий спосіб любимо нашу Церкву, то також серйозно трактуємо відкидання і критику тих, хто в ній розчарувався, хто її висміює або погорджує. Але (і це дуже важливо!) нам не може залежати насамперед на Церкві як на інституції. Її внутрішня місія – важливіша, ніж зовнішня інституційна форма. Це проявляється найперше в ті моменти, коли Ісус відвідує єрусалимський храм і бачить, як на Його очах тут влаштували торговище. Тоді Ісус, зазвичай спокійний і схильний до згоди, вдається навіть до бичування, щоб вигнати з храму торговців. Ісус сповнюється гнівом саме тоді, коли відчуває і переживає, що Бога, а отже, Його Отця, представляють як Бога немилосердного, як Бога, Якому залежить виключно на точному виконанні законів, на всеспаленні і кривавих жертвах, як Бога, Який нібито віддає перевагу тільки людям благочестивим. Проти такого уявлення Бога Ісус відкрито виступає. Від самого початку Син Божий наближується саме до відкинених і погорджених, лікує їх і зцілює; з ними їсть і п’є, плаче і сміється. Він викриває святенницьку облуду тих, котрі хочуть хизуватися перед іншими, а в результаті – і перед Богом.
Милосердя
Своїм життям і посланням Ісус викриває гріх людини – немилосердність. Допоки відсутність милосердя і скам’янілість серця не є для нас гріхом, доти обманюємо світ і себе самих, кажучи, що ми є християнами. Тут ми повинні повністю тверезо оцінювати той факт, що кожне право, і церковне також, приховує в собі небезпеку, яка полягає в тому, що під мантією справедливости і порядку може виникнути гріх браку милосердя. Як часто ми просто відкидаємо послання Ісуса. Він говорить: «Будьте милосердні. Залишіть суд Богові» (див. Лк. 6:36). Натомість стверджуємо: «Куди би ми зайшли, якби кожен міг робити, що хоче?» Ми воліємо осуджувати, а від Бога сподіваємося милосердя.
Тут важливо, щоб ми усвідомили, чим є милосердя, а чим ні. Немилосердя споглядає на щось і відсторонює, щоб відмежовувати і виключати. Це небезпечно насамперед для благородних, чесних людей. Фальшиве милосердя відвертає погляд або примружує око, аби не виключати чи втручатися. Зрештою, справжнє милосердя дивиться відкритими очима. Відсторонює, аби інший або інша самі себе не виключали. Справжнє милосердя бачить не тільки бруд, але й приховану під ним рану.
Місія, яка одночасно випливає з наслідування Христа, полягає в тому, щоб показати людям, що може статися, якщо дозволити Богові перемінювати власне серце; показати, що життя має сенс, якщо боремося за віру в Бога і послання Ісуса Христа. Місія полягає в тому, щоб показати, що в страху, сили і навіть смерті можна відібрати жахи, які вони сіють.