Коли після цього до нас ще ставлять вимоги, що сформульовані в Нагірній проповіді, тоді наша чаша терпіння переповнюється. Там сказано: «Ви – світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:14-16).
«Гарно та слушно звучить», – думав я про цей фрагмент протягом довгого часу, але що маю робити, коли в мені самому панує темрява, коли боюся утисків і сварок, які мене чекають? Коли суперечки і безвихідні ситуації діють мені на нерви і відбирають бажання жити? Як у такій ситуації маю бути світлом? У такому випадку не можу бути світлом. У такому випадку не хочу бути світлом! Такий спротив необхідно помітити, почути і взяти до уваги. Адже не завжди можемо бути світлом. Ми постійно носимо в собі і темряву: власні запитання, власні невдачі і змагання, власний страх, власні, зазвичай нечисті, почуття і понурі думки. У таких ситуаціях Нагірна проповідь звучить, як побожна балаканина і візія світу, зовсім чужа для дійсности. Якщо втупимо погляд лише у власний мікросвіт і коротку історію свого життя, то безумовно знайдемо і матимемо досить багато причин, щоби пояснити, чому слово про світло нас не стосується і не може стосуватися.
Та все-таки цей заклик звернений і до кожного з нас. Ти – світло, якого зараз потребує твій світ. Не приховуй його. Не ховай себе! Ані за фальшивою скромністю, ані за перебільшеною оцінкою власної вартости. Ти – світло, якого зараз потребує твій світ. Ці слова необхідні передусім тоді, коли довкола тебе темно, похмуро, безнадійно чи безглуздо. Ти – світло, якого зараз потребує твій світ. Це стосується твого світу вдома, у родині, світу братів і сестер, батьків, бабусь і дідусів, родичів, але так само твого світу приятелів і приятельок, того, що ззовні і того, що всередині. Ти – світло, якого тепер потребує твій світ. Не ховайся!
Неможливо повністю пригасити світло в серці, навіть приховати. Хто поважно ставиться до послання Ісуса у своєму житті, у дуже конкретному житті, у дуже конкретній повсякденності, той діє: іноді – як сіль, а іноді – як світло. Як сіль, яка щипає, але в остаточному результаті додає смаку і лікує; як світло, яке видно здалеку, передусім – із темряви.
Провідне світло віри
Як може поширюватися таке світло, бачимо на прикладі святого Венедикта. Живучи серед братів, він діяв у монастирській спільноті, як сіль, котра щипає, але водночас надає смаку і лікує. Серед людей у своєму світі він діяв, як далеке світло надії, як провідне світло віри, як незгасний жар любови. Від Венедикта наново засяяло нове життя незліченної кількости людей і пробудилася нова життєздатність у критичні часи, коли все видавалося втраченим. Аж двадцять один раз протягом століть у його монастирі також усе здавалося втраченим. Двадцять один раз було знищено майже все, що напрацювали і збудували монахи. Двадцять один раз усе було відбудовано знову. Справа, започаткування якої сягає глибини серця, яка вірить, довіряє і любить, незважаючи ні на що, не може бути знищена. Темрява не є приводом, аби приховувати своє світло. Навпаки!
Так само М’юнстерське абатство багато разів руйнували і відбудували наново. У цьому місці також живе таємниця серця, що вірить, довіряє і любить. І завжди залишається актуальною. Кожне місце може стати саме таким. Від нас залежить, звичайно від нас, від кожного з нас, чи сьогодні та завтра дозволимо світлу горіти, чи зможе воно світити і саме як.
Всюди актуальною є просьба, звернена переважно до молодих людей: «Бережіть своє життя, розвивайте його». Не приховуйте своїх сподівань і проблем, остраху і віри. Дозвольте іншим придивитися до вас. Світ потребує вас і вашого світла: світла ваших очей, биття ваших сердець, звучання ваших голосів. Але ви також придивляйтеся до інших, бо й вони потребують визнання. Зробімо так, щоб усе навколо нас було якнайкраще. Вчімося обдаровувати один одного визнанням, щирою і піднесеною повагою. Це діє без жодних застережень і умовностей. Оскільки нам набридло огидне і неприємне життя, треба його змінити. Життя ще ніколи не було іншим. Життя ще ніколи не було гарнішим, кращим чи сприятливішим. Не було і немає тих давніх добрих часів, коли все було кращим. Життя прагне, аби дати собі раду з ним таким, яким воно до нас приходить. Життя не питає, чи те, що воно нам приносить, відповідає нашій концепції й уявленням. Часто, а навіть зазвичай, є так, як нас узагалі не влаштовує. І тоді твоє завдання – зробити щось із нього! Треба пошукати своє світло і освітити ним те, що тебе не влаштовує. Дій безпосередньо тепер! Нехай твоє світло світить із твоїх очей у твій світ. Якщо вправлятимешся і навчатимешся цьому, то опануєш усе, чим варто жити.
Святий Венедикт також був змушений чинити опір власним незглибимим просторам і темряві. Його запитання були відкриті і щирі. Поразки і розчарування зміцнювали і спонукали до дії. Він розставляв свої думки і почуття в просвітлювальному напрямі, яке відкрив у Євангелії. Це істинна таємниця людини, якій Європа завдячує за збереження власної культури. Венедикт повірив в Ісуса Христа, у те, що цей Христос – справжній і дієвий, завжди реально присутній у кожній людині, дієво присутній через кожну людину. Той, хто в це вірить, підбадьорює. На думку того, хто в це вірить, можна наново обирати свій напрям. Хто прагне навчитися вірити в це, стає підбадьореним і світлим. Це стосується всіх часів, так само і наших. Це стосується кожного майбуття, так само і нашого.