«І прийшло мені слово Господнє, говорячи: Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам!» Єр. 1:4,5
Ісус – це особа, яка постійно подорожує:
«Він подорожує. Без зупинок. Він йде в одну сторону, потім – в іншу. Його земне життя минуло на ділянці довжиною в шістдесят кілометрів і шириною в тридцять. І Він постійно подорожував, не затримуючись ніде надовго. Таке враження, ніби відпочинок Йому заборонений.
Усе, що ми знаємо про Нього, взято з однієї книги. Якби наш слух був більш гострим, то ми змогли б обійтися без цієї книги, а новини про Нього отримали б, прислухаючись до піщинок, по яких Він подорожував босоніж. І ця подорож не передбачала кінця.
Спочатку про Нього написало чотири людини. Коли вони почали писати, то вже на шістдесят років відставали від цієї подорожі. У нас це відставання набагато більше: дві тисячі років. Усе, що може бути сказано про Ісуса, завжди відстає від Нього. Він завжди зберігає цей відрив, а Його слово таке ж, як Він: постійно в русі, безупинне, щоб повністю подарувати Себе. Дві тисячі років по тому це те ж саме, що й шістдесят. Він щойно пройшов тут, і сади Ізраїлю ще коливаються після Його проходження, наче після вибуху бомби, як хвилі, запалені Його подихом» (Крістіян Бобен).
Він продовжує йти і кликати. Ісус постійно спричиняє незручності. Він прагне мати послідовників. Він кличе людей, вириває їх з їхньої повсякденности, з їхніх родин і наказує йти за Ним, довіряючи лише Його слову. Він надзвичайно авторитарний.
Те, що робить Христос, це – щось дуже старе, що розпочалося зі створенням світу…
*
Троє старанних і допитливих юнаків урешті успішно завершили навчання, здобувши високі наукові ступені. На прощання постановили, що об’їдуть цілий світ, а через рік зустрінуться, і кожен привезе найціннішу річ, яку тільки зможе віднайти.
Перший із них точно знав, що шукати. Він вирушив за найбільшим і найгарнішим коштовним каменем у світі. Не зупинили його ні моря, ні пустелі, підкорив найвищі гірські вершини й таки здобув те, про що мріяв, – найпрекраснішу коштовність, яка лише могла бути під сонцем. Приїхав додому, очікуючи на своїх друзів.
Невдовзі прибув із мандрів і другий юнак, тримаючи за руку найгарнішу дівчину.
– Запевняю тебе, що немає нічого ціннішого за кохання двох людей, – сказав товаришеві.
Вирішили зачекати третього.
Багато років пройшло, перш ніж той повернувся.
Третій вирушив на пошуки Бога. Побував у різних містах світу, розпитував у найвідоміших людей, відмовившись від усього, з головою поринув у книги, але Бога не знайшов.
Якось, виснажений самотньою довгою мандрівкою, він упав у траву на березі озера. Аж раптом його увагу привернула дика качка, що занепокоєно шукала своїх каченят. Каченят було багато, усі напрочуд рухливі. Цілий день, аж до заходу сонця, качка розшукувала їх, невтомно плаваючи в густих очеретах, аж поки останнє пискляве маля не повернулось під її крило.
Чоловік усміхнувся і почав збиратися на батьківщину.
Коли друзі зустріли його, перший одразу ж показав свій дорогоцінний камінь, другий – дівчину, яка на той час вже стала його дружиною. Тоді нетерпляче запитали товариша: «Чи знайшов ти щось цінне? Мабуть, це щось надзвичайне, адже ти так довго шукав. З твоєї усмішки бачимо, що ти теж повернувся не з порожніми руками». – «Я шукав Бога», – відповів третій товариш. «І знайшов Його?» – запитали здивовано друзі. «Я зрозумів, що це Він шукав мене».
*
Це постійно лунає в Святому Письмі: Бог шукає людину. Від Адама до багатого юнака з Євангелія. Тож ми повинні зробити таку просту річ: дозволити Богу віднайти нас. Він шукає. Ісус Христос постійно на цьому наголошує.
Слова «Прийди і слідуй за Мною!» лунають як наполегливий заклик.
Бог знає основні потреби кожної людини. Адже в кожній людській особі, від народження до похилого віку, є сильне бажання жити, зростати, бути важливим для інших, утвердити свою особистість, відчувати цінність…
Дитина відразу ж після свого народження дуже просто виявляє своє бажання жити й існувати, тож докладає всі зусилля, щоб про неї не забули (плач, крики, дурні витівки…).
А тепер погляньте на підлітка: ви відразу ж побачите його прагнення вирізнятися своїм одягом, своїм моторолером, дивною поведінкою й оригінальністю.
Це – потреба бути визнаним, знати, що тебе вважають важливою людиною.
Проте не треба забувати, що є й інша сторона медалі. За великими здобутками нашого часу приховується сильне почуття відчаю. Якщо, з одного боку, ефективність і контроль є великими натхненниками нашого суспільства, то, з іншого, мільйони людей у цьому світі, який вимагає успіху, відчувають глибоку самотність, відсутність друзів, близьких стосунків і щирости, вони сповнені нудьгою, пустотою, депресією, глибоким почуттям непотрібности.
*
Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, намагаючись заспокоїти. «Тебе хтось ударив?» – запитує. Хлопчик заперечливо хитає головою. «Забрали в тебе щось?» – «Ні», – відповідає хлоп’я, заходячись плачем. «То що ж тоді трапилося?» – стурбовано питає дідусь. Онук шморгає носом і починає розповідати: «Бавились ми в хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив… Кінець кінцем я вийшов зі схованки… і побачив, що забаву вже завершено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати!» Ридання аж струшували його тільце. «Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!»
Дитина відчуває потребу знати, що на неї чекають, що її шукають. Вона прагне відчувати спрямовані на неї захоплені погляди батьків: тоді вона повірить, що вона – центр Всесвіту. Що вона існує. Важлива для когось. Відчуваючи захоплений і ніжний погляд батька, дівчинка перетворюється на бутон жінки, яка тішиться собою. Дитина прагне знати, що вона має цінність. Очі її батьків говорять їй, наскільки вона виняткова. Дитина прагне, щоб у неї вірили, довіряли їй, вірили в її можливість досягнути успіху. Ми зростаємо лише завдяки людям, які вірять у нас.
Бог вірить у нас. Інакше б нас тут не було.
Рабин і сторож
Яка мета цього всього? Слова про те, що Богу потрібні люди, стали назвою допотопного фільму. Очевидно, що Бог самодостатній. Однак закохані люди потребують одне одного без жодних явних причин. Який з цього висновок?
*
В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Якось увечері, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися.
Він ішов собі поволі по бічній дорозі й невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
«Задля кого так ходиш?» – поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав ім’я свого пана. Потім запитав: «А задля кого ходиш ти?»
Це питання глибоко запало в серце рабина.
*
А ти задля кого мандруєш? Кому адресовані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Мудреці нашого часу кажуть: чим глибше ми усвідомлюємо наше місце у Всесвіті, тим чіткіше ми розуміємо абсурдність життя. Ми є плодом випадковости й необхідности: матерія зорганізувалася й у вищих організмів сформувалися програми цінностей. Це – ілюзія, яка захищає від повної зневіри, адже все прямує назустріч смерті, як ріка, яка гучно спадає в безодню. Проте бажання жити набагато більше за нас. Ми хочемо жити.