Єдність завжди перетворюється на можливість зростання. Стосунки з іншими є «школою життя». Вона дозволяє отримати нові перспективи: скільки всього можна навчитися в інших, якщо є бажання слухати.
Єдність потрібна для взаємної підтримки. Деколи життя стає дуже складним, але хтось каже тобі: «Я поруч. Усе буде добре». Така людина безцінна.
Єдність потрібна для того, щоб з’ясувати і вирішити проблеми. Це – душа взаємности, суть групової праці і життя разом, щоб зберегти динаміку «ми».
Вона сплетена з терпеливости, адже кожна людина рухається, росте і розвивається відповідно до свого ритму. Саме тому кожен має навчитися поважати графіки інших у будь-якій сфері: фізичній, емоційній, інтелектуальній чи духовній. Це означає навчитися цінувати і поважати іншого.
Завдяки єдності зростають прийняття і прощення. Йдеться про те, щоб забезпечити іншим те ж саме безумовне розуміння і те ж прийняття, які ми вимагаємо для себе, і таким способом навчитися співжити з деякими неприємними рисами.
Ідеться про те, щоб завжди пам’ятати, що інший є такою ж, як і ми, людиною з потребами, вимогами й обов’язками.
Саме тому без спілкування неможливо обійтися. Відкритий обмін думками та емоціями є життєдайною лімфою єдности.
*
В одній скелястій пустелі жили два пустельники. Вони знайшли дві печери, які були розташовані одна навпроти одної. Після років молитви й умертвлень один з них вирішив, що досягнув досконалости.
Інший пустельник теж був не менш набожним, але він був добрим і поблажливим. Він зупинявся порозмовляти з прочанами, втішав і приймав утікачів і людей, які заблукали.
Перший пустельник обурено думав: «Скільки часу вкрадено в молитви і медитації». Він не схвалював таку поведінку другого пустельника, вважаючи це проявом недосконалости.
Щоб наочно продемонструвати йому, наскільки той далекий від святости, він вирішив класти камінь при вході в свою печеру щоразу, як той припускався якоїсь провини. За кілька місяців перед печерою вже виросла стіна з сірого гнітючого каміння. А сам пустельник опинився замурованим зсередини.
Деколи ми зводимо такі стіни навколо нашого серця, використовуючи каміння щоденних образ, кривд, мовчання, невирішених питань і пихи.
Наше найважливіше завдання полягає в тому, щоб не дати таким стінам оточити наше серце.
А особливо не ставати «черговим каменем у стінах інших».
Німі християни
Єдність є любов’ю, а любов – це жива річ, яку треба плекати і годувати, щоб вона не вмерла. Щоб жити в єдності протягом тривалого часу, потрібно, щоб стосунки були сповнені свіжістю і життям. Це означає знову запалити вогонь, віднайти початкове «чому», «ритуалізувати» спогади, як це роблять на ювілейних богослужіннях, зцілити рани… Секретом є вміння прощати, забувати і розпочинати щоразу заново.
І «святкувати». Літургійний рік, тобто рік християн, є неперервною послідовністю свят. Щасливі родини «святкують» своє щастя. Завдяки всім святам та особливим датам у нормальній атмосфері радости й оптимізму.
А оскільки ми створені за образом і подобою Бога, потрібно, щоб ця єдність була конкретною, дієвою і відчутною.
*
«Годі! Я більше цього не потерплю!».
У Раю всі замовкли. Ніхто й ніколи не бачив Христа таким розгніваним. А це був саме Він, який громоподібним голосом висловлював Свою божественну невдоволеність.
«Я тридцять три роки прожив серед людей, Я тисячі разів казав їм, що вчинки набагато важливіші за слова, і саме за це Мене розіп’яли; Я пояснював їм, як міг, що Мої учні вирізняються любов’ю, а не багатослів’ям і пустою обрядовістю. Однак практично ніхто цього так і не зрозумів! Вони голосно проповідують, співають зворушливі пісні, беруть участь у пишних богослужіннях, але майже нічого не роблять!».
«І що Ти зробиш?», – запитав Його несміливо один з ангелів.
«Я позбавлю їх можливости говорити… Як це було з Захарією, батьком Івана Христителя!». Ісус Христос так і зробив, і всі християни оніміли. В одну мить у цілому християнському світі запанувала неймовірна тиша.
Спочатку всі здивувалися. Багато хто побіг в аптеку купляти сиропи і таблетки для горла. Лікарські трави і мед розійшлися за лічені хвилини. Оскільки це не допомогло, то люди почали переживати і врешті-решт злякалися.
Як вони зможуть молитися без слів? Як вони скажуть Ісусові та ближнім, що люблять їх? Великі богослови навіть не могли вимовити слово «транссубстанція», а проповідники без витончених слів і глибоких понять почували себе безробітними. Звичайні люди не могли навіть сваритися, та найгірше було в тому, що вони не знали, як тепер виражати солідарність, співчуття, підтримку, єдність…
Роздумавши, як слід, усі зробили один висновок:
«Те, що ми не можемо виразити словами, можна спробувати виразити вчинками!».
Видатні проповідники стали спонтанними і щирими, навчившись висловлюватися завдяки поглядам, посмішці, привітним жестам і конкретній допомозі. У богословських університетах відкрилися їдальні й гуртожитки для потребуючих. Очевидно, що діти продовжували поводитися так, як і перед тим. Уроки катехизму збагатилися радістю і забавами.
Усі були змушені навчитися, що віра складається з конкретних жестів і що найкращими в цьому були найменші й ті, кого вважали простуватими особами. Багато хто червонів, згадуючи, як легко було обманювати завдяки словам.
Християнство з релігії слів перетворилося на релігію вчинків і справ.
І з плином часу ніхто не міг цього заперечити.
У деяких газетах почали з’являтися статті під заголовком: «Погляньте на цю любов!».
Дедалі більше людей бачило, наскільки це цікава віра, адже їх приваблювала атмосфера любови, миру, спокою і правдивої привітности, які панували між учнями Христа.
Невдовзі після цього Ісус повернув їм дар слова, про що християни ледь не пошкодували.
У час великої тиші вони відчули, якою життєдайною силою і ніжністю сповнена християнська віра.
«Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому? Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1Ів. 3:16-18).
*
Св. Пахомій хотів пізнати значення життя і щоденно розмислював над святими словами і словами мудреців, які відкрили цю таємницю.
Якоїсь ночі Господь сповнив його бажання і послав йому сон.
Пахомій побачив світ у вигляді величезної темної, геть чорної печери. У ній людські істоти пересувалися навпомацки, штовхаючись, ранячись, спотикаючись, щораз більше розчаровані та пригнічені, бо ніяк не могли знайти дороги, яка вела б до виходу.
Раптом якийсь чоловік (або жінка) запалив вогник. Він був зовсім маленький, але нема такої темряви, якої не поборов би навіть маленький вогник.
Завдяки світлу завжди можна знайти якусь дорогу, котра провадить до виходу, і тому всі стали за тим, хто запалив вогник.
Спершу товпилися, заважаючи одне одному, потім намагалися стати одне за одним. Та їх було багато, темрява глибока, а вогник ледве помітно.
Урешті знайшли належний розв’язок: усі взялися за руки.
*
Тепер темрява стає дедалі більшою, саме тому християни деколи під час молитви тримаються за руки.