Інколи єдине значення, яке ми можемо запропонувати страждаючій людині, – це запевнення в тому, що їхні страждання, які не мають для них очевидного значення, мають значення для нас.
Тоненька книжечка Генрі Ноувена з чудовою назвою Поранений Цілитель піднімає проблему самотніх, покинутих людей. Яке можливе значення можна надати їхньому болю? Він наводить приклад молодого служителя, який не міг запропонувати старому чоловікові, який очікував на операцію – нічого іншого, як свою власну люблячу турботу. «Жоден чоловік не виживе, якщо його ніхто не чекає», – каже Ноувен. «Кожен, хто повертається з довгої і важкої подорожі, шукає, хто на нього чекає на вокзалі чи в аеропорту. Кожен хоче розповісти свою історію і поділитися болісними чи радісними моментами з кимось, хто залишився вдома чекати його повернення»[1].
Моя дружина працює з найбіднішими людьми в Чикаго, керуючи програмою церкви на ЛаСалле Стріт, яка навмисне шукає самотніх і покинутих старших мешканців міста, про яких більше ніхто не дбає. Багато разів я мав можливість бачити, як Джанет стає частинкою життя престарілого мешканця Чикаго, намагаючись переконати його, що для неї не байдуже, живий він чи помирає. У такий спосіб вона «винагороджує» їхні страждання.
Один чоловік, з яким працює Джанет, дев’яносторічний пан Круідер, протягом двадцяти років відмовлявся від операції з приводу катаракти. У сімдесят він вирішив, що оскільки в цьому світі все одно немає на що дивитися, Бог хоче, щоб він залишався незрячим, якщо таке допустив. Можливо, як він сказав, це було Божим покаранням за те, що він, будучи парубком, заглядався на дівчат.
Моя дружина витратила два роки, улещуючи, сперечаючись, наполягаючи і люблячи, щоб переконати пана Круідера погодитися на операцію з приводу катаракти. Нарешті Круідер згодився, і лише з однієї причини: слова Джанет про те, що їй важливо, щоб до нього повернувся зір, вкарбувались йому в пам’ять. Пан Круідер відмовився від життя; воно для нього втратило значення. Але Джанет надала йому значення. Комусь було не байдуже, щоб навіть у віці дев’яноста двох років пан Круідер не здавався. І нарешті старий чоловік погодився на операцію.
У буквальному сенсі, Джанет розділила страждання пана Круідера. Відвідуючи його дуже часто, вона таки переконала його, що комусь не байдуже, і що таки мало значення, живий він чи мертвий, бачить він чи ні. Цей принцип поділу страждань є тезою книги Ноувена про пораненого цілителя, і можливо єдиним вкладом, який ми можемо внести в значення страждання. Роблячи так, ми дотримуємося Божого зразка, бо Він також взяв на Себе біль. Він приєднався до нас і прожив життя в більших стражданнях і бідності, ніж ті, які будь-коли зазнав хтось із нас. Страждання ніколи не бувають абсолютно беззмістовними, бо їх розділив з нами Сам Бог.
Однак інколи, не зважаючи на наші відчайдушні намагання ставитися з повагою до болю інших людей, ми зустрічаємося з стражданнями, які здаються зовсім позбавленими значення. Зараз я згадую одного чоловіка з хворобою Альцгеймера; його дочка намагається доглядати його і бачити потреби, але кожного дня її серце розбивається об жалюгідну оболонку того, що колись було її батьком. Або я пригадую жахливо покалічену дитину з IQ рівним 30-40 пунктів. Дитина може прожити досить довго, нерухомо лежачи в ліжечку, нездатна ходити, нездатна розуміти, розтягуючи години дорогого медичного догляду.
Де значення для цього літнього дорослого і для цієї дитини? Я отримав значну допомогу в цьому питанні, спостерігаючи за милосердною працею Християн Східної Німеччини. Ці люди, які виросли в суспільстві, що частіше стикалось зі стражданнями, ніж ми тут, на Заході, подали приклад кожному з нас, як достукатися до найменш «цінованих» чи «корисних» членів сучасного суспільства.
«У чому сенс їхнього життя? Чи має їхнє життя якесь значення?» – запитав д-р Юрген Трогіш, педіатр, який працював з найбільш розумово обмеженими пацієнтами. Він міг вилікувати те, що зовні, але що відбувалось всередині, у цьому понівеченому мозку?
За багато років практики д-р Трогіш так і не зміг відповісти на питання значення. Він так чи інакше виконував свої лікарські обов’язки, але відповіді не мав. Потім він почав вести вступний курс, щоб підготувати нових помічників для свого центру, а в кінці однорічного періоду підготовки і тренінгів він попросив юнаків та дівчат заповнити анкету. Серед запитань було наступне: «Які зміни відбулися в твоєму житті з того часу, як ти став постійно залученим до праці з людьми-інвалідами?» Ось кілька варіантів їхніх відповідей:
- Вперше в житті я відчула, що роблю щось дійсно важливе.
- Зараз я відчуваю, що роблю те, до чого, як я думав раніше, зовсім нездатний.
- Протягом мого часу тут я завоювала прихильність Сабіни.
- Отримавши нагоду зайнятися доглядом за неспроможною людиною, я перестала вважати її інвалідом.
- Тепер я більш чуйна до людських страждань і вони пробуджують у мені бажання допомогти.
- Це змусило мене засумніватися, що ж дійсно важливе в цьому житті.
- Робота набула нового значення і мети. Я почуваюся потрібною тепер.
- Я навчився бути терпеливим і цінувати навіть найменші ознаки прогресу.
- Спостерігаючи за неповносправними людьми, я виявив себе.
- Я стала більш терплячішою. Мої власні маленькі проблеми вже більше не здаються такими важливими, і я навчилась приймати себе з усіма своїми недоліками. Але найголовніше, я навчилась цінувати маленькі радощі життя, і по-особливому дякую Богу, що Він показав мені, що любов здатна досягти значно більше, ніж ненависть чи сила.
Коли д-р Трогіш прочитав ці та інші відповіді, він відразу побачив відповідь на своє запитання. Значення страждань для цих дітей проявилось в житті інших, його помічників, які засвоювали той урок, якого не дає наша витончена система освіти. Він подумав про двох пацієнтів, з якими працював протягом багатьох років, і в яких не бачив помітного прогресу. «Чи могло бути так, щоб Даніель і Моніка з’явилися на цей світ тільки заради мене? Чи не є їхні глибокі і наполегливі запитання запитаннями Бога до мене? Чи не є ці двоє жахливо покалічених дітей відповіддю – Божою відповіддю для мене?» [2]
[1] Генрі Ноувен. Поранений Цілитель. Гарден Сіті, Нью-Йорк: Даблдей & Ко/Імідж Букс, 1979. С. 66.
[2] Юрген Трогіш. Вроджена Субнормальність // Бог і Дитя з особливими потребами. Лондон: Видавництво Християнської Медичної Спілки, 1982. С. 41-45