Схильність до самоосуду також відображає переконання, до яких привчили християн.
Хоча я й не богослов, мені очевидно, що ми припустилися серйозних помилок у тлумаченні кількох біблійних уривків. Ця помилка призвела до фальшивого звинувачення обставин, які не підлягають батьківському контролю чи впливу.
Погляньте, наприклад, на пастора, який написав мені, караючись у муках, після того як його 21-річний син зробив вагітною свою подругу в студентському містечку християнського коледжу. Він почувався настільки винним, неначе його самого спіймали на перелюбі. Цей згорьований чоловік, який був успішним і популярним пастором, написав покаянного листа своїй церкві і відмовився від проводу в ній. Він процитував Тита (1:6) як доказ того, що не гідний продовжувати служіння.
Цей біблійний уривок є частиною вимог апостола Павла до проводирів церкви. Павло сказав, що єпископ мусить бути «муж єдиної дружини, має вірних дітей, недокорених за блуд або неслухняність». Ви можете зробити власні висновки з цього біблійного тексту, але я переконаний, що в ньому йдеться про значно молодших дітей, ніж пасторський син. Цьому юнакові минув 21 рік, і він пішов учитися до коледжу. Він вже не був дитиною!
Пам’ятайте також, що чоловіки і жінки вважалися дорослими набагато раніше в добу Павла. Вони часто одружувалися в 14-16 років. Отже, коли Павло згадує про чоловіка, чиї діти живуть у належному послуху, то, на мою думку, він говорить саме про дітей. Він прагнув визнати непридатними чоловіків з безладними сім’ями, які не вміли дисциплінувати своїх синів та дочок і дати собі раду з ними. Це щось дуже далеке від відповідальности за бунтівливу поведінку дорослих нащадків, або, як у цьому разі, за їхній окремий грішний вчинок. Цей чоловік не має над ними влади.
Пастор, який написав мені, зможе знайти розраду, ще раз прочитавши книгу Буття. Повірте, що Сам Бог не отримав би права на провід у церкві згідно з тлумаченням Тита (1:6) яке застосовує пастор, тому що Його заблудлі «діти», Адам і Єва, упали в гріх. З мого погляду, цілком очевидно, що не все правильно в такому тлумаченні Святого Письма.
Книга Єзекіїля, 18 також стане в пригоді тим, хто хоче оцінити вину батьків за поведінку дорослих дітей. Божий погляд на цю ситуацію абсолютно зрозумілий: «І було мені слово Господнє таке: Що це вам, що ви складаєте приповістку на Ізраїлеву землю, говорячи: Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах! Як живий Я, говорить Господь Бог, не будете вже складати тієї приповістки в Ізраїлі! Тож усі душі Мої: як душа батькова, так і душа синова Мої вони! Душа, що грішить, вона помре» (Єз. 18:1-4).
І в 20 вірші він приходить до висновку: «Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде».
Ці слова від Господа мають покласти край будь-якій незгоді раз і назавжди. Кожен дорослий відповідальний за свою поведінку, і лише свою.
То що тоді робити нам, батькам-християнам? Чи позбулися ми духовних засобів для підтримки своїх синів і дочок? Зовсім ні! У нас є могутня зброя заступницької молитви, яку в жодному разі не треба недооцінювати. Святе Письмо навчає нас, що ми можемо дієво молитися одне за одного і що таке благання «дуже могутнє» (Як. 5:16). Бог, відгукнувшись на наше прохання, не позбавить свободи вибору дітей, однак Він зробить усе, щоб вони могли осмислено і свідомо обрати шлях у житті. Вони дістануть усі можливості ухвалювати правильні рішення щодо питань, які мають вагу для вічности. Я також переконаний, що Господь поставить важливих осіб на шляху тих, за кого ми молимося, – впливових людей, що зможуть спрямувати їх у правильний бік.
Ми з Ширлі читали таку молитву за нашого сина й дочку в пору їхнього розвитку: «Будь, Отче, з нашими дітьми, коли вони вибиратимуть між двома шляхами. Особливо в той час, коли вони перебувають поза нашим безпосереднім впливом, пошли їм тих, хто виведе їх на дорогу чесноти і справедливости».
Я вважаю, що Бог шанує такий різновид заступницької молитви і відповідає на неї. Я дізнався це від своєї бабусі, яка наче жила в присутності Бога. Вона молилася за своїх сімох дітей у пору їхнього розвитку, однак її наймолодший син (мій батько) виявився особливо непокірним юнаком. Після закінчення середньої школи він на сім років покинув церкву, відкидаючи її вчення. Тоді, як навмисне, до міста прибув проповідник, і велике духовне пробудження поширилося в місцевій церкві. Але мій батько не брав у ньому участи і відмовився навіть приходити.
Одного вечора, коли решта сім’ї готувалися іти до церкви, мій батько (який саме відвідував батьків) прокрався на бічний ґанок і сховався там. Він міг чути розмови своїх братів, коли вони сідали в автомобіль. Один з них, Вілліс, раптом сказав: «Гей, а де ж Джим? Хіба він не йде сьогодні?»
Хтось інший відповів: «Ні Віллісе, він сказав, що більше ніколи не прийде до церкви».
Мій батько почув, як брат вийшов з автомобіля і почав шукати його в цілому будинку. Вілліс відчув глибокий зв’язок з Ісусом Христом у дев’ятирічному віці і ревно любив Господа. Він твердо тримався своєї віри упродовж юности, поки його брати (у тому числі мій батько) безжалісно глузували з нього. Вони називали його «малим проповідником», «бабою» і «цяцею». І це сповнювало його ще більшої рішучости чинити так, як було правильно.
Мій батько мовчав, поки Вілліс бігав по будинку, вигукуючи його ім’я. Зрештою він знайшов мого батька на бічному ґанку, який мовчки сидів на гойдалці.
– Джиме, – сказав він, – ти не підеш з нами сьогодні на службу?
– Ні, Віллісе. Я покінчив з цим. Я не думаю повертатися, – відповів мій тато.
Вілліс промовчав. Але мій батько, який сидів, втупившись у підлогу, раптом помітив, що великі сльози крапають на черевики брата. Батька глибоко зворушило те, що Вілліс так любить його, попри всі знущання, яких він зазнав від нього через свою християнську віру.
– Я піду тільки тому, що це має таке велике значення для нього, – сказав собі тато.
Через затримку, пов’язану з моїм татом, того вечора сім’я запізнилася до церкви. Вільними лишилися тільки місця в другому ряду спереду. Вони прослизнули крізь прохід і сіли. Пісня, яку співав проповідник, а також її слова, почали промовляти до серця мого батька. І так само хутко він поступився. Після семи років бунту і гріха все скінчилося. Його було прощено. Він очистився.
Тим проповідником був чоловік на ім’я Бона Флемінг, який дістав незвичайне помазання від Бога. Коли спів закінчився, Флемінг перейшов через поміст і поставив ногу на огорожу вівтаря. Він нахилився уперед і показав пальцем просто на мого тата.
– Ви! Юначе! Он там! Устаньте!
Мій батько устав.
– Тепер я хочу, щоби ви розповіли всім цим людям, що Бог зробив для вас, поки лунав спів!
І мій батько крізь сльози промовив своє перше свідоцтво про спасіння і прощення, які він щойно прийняв. Вілліс плакав також. І бабуся. Вона невпинно молилася за нього більш ніж сім років.
До дня своєї смерти в 66 років мій батько ніколи не відступав від цього рішення. Його єдиною пристрастю було служіння Богові, Якого він полюбив під час простого гимну. Але де б він опинився, якби Вілліс не пішов шукати його? Як би змінилося його життя… і моє. Бог відповів на молитви моєї бабусі, поставивши важливу людину на великому перехресті.
І те саме Він зробить для ваших дітей, якщо ви не будете забувати про них у молитвах. Але поки настане цей момент, моліться за них з упевненістю – не з жалем. Минулого не вернути. Ви не зможете виправити своїх помилок. Не можна бути ідеальним батьком, як не можна бути ідеальною людиною. Нехай ваша вина виконає ту функцію, яку призначив їй Бог, а тоді забудьте про неї назавжди. Ручаюся, що Соломон погодився б із цією порадою.