Чим є моє серце?
Польовою квіткою: ніжні пелюстки, гострі колючки, тіні та кольори.
Деколи воно стає необгранкованим діямантом, який проходить через огранку моїм прагненням рости.
Деколи воно стає дном глибокої прірви, в яку лечу стрімголов, без жодної надії на порятунок.
Однак моє серце, яке буває цими та багатьма іншими речами, вміє також перетворюватися на пульсуюче сонце, сповнене тепла та життя.
То чим є моє серце? Польовою квіткою? Необгранкованим діямантом? Прірвою і сонцем водночас?
Якщо так, то це неймовірно, адже в нас однакові серця!
У нас однакові серця.
Як легко це визнати: частина мене знає, що інакше бути не може.
Але як тоді бути з Гітлером, Сталіном та блаженною Матір’ю Терезою з Калькутти? У них теж були однакові серця? Так, їхні серця були тими самими – нехай і використовувалися по-різному, – оскільки ми, визнаючи свою сутність синів Божих, не можемо прокладати межі між поганими і добрими: або синами Божими є всі, або жоден з нас!
Якщо приймаємо принцип, що ми – Божі сини, і погоджуємося з логічним наслідком, що це стосується всіх, то не можемо не почуватися Братами – пишу з великої літери, оскільки нашим Братом є сам Ісус Христос, – адже відчути цю єдність означає визнати Отця. Єдиного для всіх Отця.
Багато братів з цим, звісно, не погоджується. Їхні конфлікти – це зерна, що все отруюють. Адже немає мирних конфліктів чи спокійних сварок. Не може бути миру там, де панує ненависть.
Ми самі повинні обирати: нам потрібні чвари чи мир? Ми хочемо хворіти чи бути здоровими?
Як можна не розуміти, що лише визнання нашого Брата є єдиним шляхом, який принесе в наше серце мир?
Гаразд, але як цього досягнути, якщо нас так часто несправедливо звинувачують, висміюють, ігнорують? Підставляти іншу щоку? Це вдалося лише Христу. Ми навіть можемо спробувати: героїчний жест, сповнений пихи й гордині, – однак у серці залишиться гіркий неприємний осад.
Тож як прийняти Брата і не зрадити самих себе?
Самих себе? А ким ми є? Якщо я – це ти, а ти – це я, то ми одне ціле. Єдине серце.
Коли мене звинувачують у чомусь і мій брат по крові є агресором супроти мене, то хіба не правда, що першим відчуттям за таких обставин є гіркий біль від того, що нас не прийняли як рівних. Бажання захиститися, злість, гіркота, відчуття несправедливости, можливо, навіть бажання помститися прийдуть згодом: важкий тягар, який ускладнює життя та ув’язнює нас. Але в момент протистояння першим інстинктивним жестом є крик душі: що ти робиш? Хіба не бачиш, що йдеш проти рідної крови? Ти мене не впізнаєш? І потім одразу ж з’являється необхідність нагадати про це, допомогти іншому впізнати мене.
Якщо б ми насправді, з твердим переконанням, знали про те, що в нас є один Отець, то щодо інших не могли б не відчувати те саме, що відчуваємо до наших рідних братів чи сестер. Але хіба цей родинний зв’язок може бути міцнішим, надійнішим і тіснішим, ніж той, що єднає нас з Божою Родиною?
Річ у тім, що в нас немає твердого переконання в цьому.
Нам подобається бути Божими дітьми: відчувати на собі велич Його творіння, бути любленими та захищеними. Нам багато чого подобається… І кожної неділі ми йдемо на Службу Божу з прихованою надією, що нова проповідь ще більше переконає нас у тому, що так воно і є. Ми перечитуємо сторінки Євангелія, аби віднайти магічні слова та осягнути просвітлення, які позбавили б нас сумнівів. Але сумніви залишаються. Ще й які! І кожен Брат, що переходить нам дорогу, перетворюється на супротивника, потенційного ворога. Кожен Брат стає для нас «людьми».
Чому?
Бо ми кращі за нього. Ми завжди кращі за нього. І тому такі різні. Він чинить такі гріхи, які б ми ніколи не вчинили, адже наші помилки походять з іншого світу – лиш дрібні провини. Він вульгарний, невихований, лукавий, поганий, а ми… А ми – це щось особливе.
Це і є первородний гріх: прагнення бути особливим.
Прагнення бути кращими, іншими. Але бути особливими передбачає неминуче розділення. А розділення унеможливлює любов.
На жаль, наше невисловлене на сповіді бажання бути особливими натикається на усвідомлення того, що ми не ідеальні. Кожен з нас чудово знає власні недоліки, навіть якщо перед іншими і заперечує їх. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб здаватися кращими, і ці зусилля дорого нам коштують: тривога, переживання, незадоволення, внутрішній неспокій.
Так між нами і нашим Братом зароджується конфлікт, лукава гра – тріюмф «Я», – яка швидко дає свої «плоди»: гостре відчуття провини, приховане невдоволення собою, панічні пошуки чогось такого, що дозволило б нам піднестися над іншими – стати вищими над «людьми». Бути особливими – це наше прагнення і наша руїна.
Як душі не захворіти?
Але вірити в те, що син Божий може бути хворим, означає вірити в те, що частинка Бога може страждати. А любов не може страждати, оскільки любов ніколи не нападає.
Зараз я твердо переконана, що не створила саму себе: так є з кожним Братом, якого зустрічаю. Я твердо вірю в те, що мене створив Бог, мій Батько: і те саме є з кожним Братом, якого зустрічаю. Його серце ідентичне моєму: та ж пульсація, ті ж очікування, ті ж страхи і ті ж надії. Ми ж є братами не просто так…
Давайте припустимо, що одного гарного дня я піду назустріч першому-ліпшому Брату, якого побачу, і скажу йому: «Досить! Досить, добре? Вистачить цих забав, які розривають душу. Спробуймо не обманювати більше одне одного і не ворогувати між собою. Я ж така, яка є: така ж, як ти. І ти такий, як є: такий самий, як я. Невже ми не можемо просто скласти зброю, зняти маски, які нам так важко носити, та постати одне перед одним такими, якими ми є: слабкими та незахищеними? Невже так складно вибрати взаємну допомогу, щоб краще пізнати одне одного?».
Отже, якщо б я віднайшла силу звернутися до мого Брата з такими словами, то невже йому це буде не до вподоби або ж він образиться? Невже він згорнеться в клубок, як їжак, та повернувся до мене спиною?
Ні! Моя відмова від будь-яких закидів, простота – невинність – моєї капітуляції не дозволила б моєму Брату не обійняти мене та не радіти разом зі мною за ласку звільнення – нарешті! – з в’язниці брехні.
Яке б полегшення ми відчули! Який тягар спав би з нашого серця завдяки кільком словам!
Це братерство. Це Братерство в Богові.
Поза мною нічого не змінилося. Але внутрішня готовність, визначена і тверда, змінити мій старий, вичерпаний, зруйнований та безпомічний світогляд на інший – оновлений, вільний і плідний – ця готовність може насправді спричинити чудо. Достатньо моєї невеличкої внутрішньої готовности, щоб розпочати внутрішні пошуки себе самої, щоб іти лише за правдою, якою б вона не була; віднайти «інший спосіб», який би не завдавав болю, не роз’єднував, не викликав відчуття провини, щоб весь мій світ в одну мить змінився, а прихований скарб нарешті постав перед моїми очима.
«Інший спосіб»… Так, інший спосіб має існувати, щоб повернути Божий спокій у цю мою польову квітку, таку перелякану, спроможну захистити себе лише гострими колючками. Інший спосіб повинен існувати!
Його не можна винайти так просто, мимохідь, натиснувши якийсь перемикач у душі, але його можна посіяти, плекати, живити, розбудовувати крок за кроком, очищуючи погляд від старих стереотипів та розвиваючи здібність дивитися на «людей» так, щоб бачити приховане і розпізнавати в наших Братах вимір Божого Творіння: син, якого любить наш Отець.