Можливо, вам це й нецікаво, але я зараз іду до адвоката, щоб розв’язати певні проблеми. Вирішила пройтися пішки, оскільки погода сьогодні просто чудова. За пів години я мала б упоратися.
Разом із папкою з документами я несу також і тягар тієї проблеми, яка мене турбує. Я йду, похнюпивши голову, і роздумую про речі, вдаючи, що нібито їх розумію, однак сама вирішити не спроможна. Саме в такому настрої я дістаюся мети: здалося, що на дорогу мені знадобилася лише хвилина.
Коли я виходжу від адвоката, мене зустрічає чудове сонце, яке разом з хмаринками відносить геть усі мої переживання. Я передала адвокату папку, тягар, що був на серці, тривоги і поспіх, тож почуваюся тепер вільно і легко.
Як добре, що мені спало на думку пройтися пішки! Тепер, повертаючись назад, можу насолодитися гарною прогулянкою. Я роззираюся довкола з відчуттям новизни: яким же гарним здається місто, коли є час його роздивитися!
Я зупиняюся біля вітрин, а згодом вирішую прогулятися парком. Здається, ніби я у відпустці. Остання вуличка і ось нарешті наближаюся до банку біля свого дому. Але… що тут роблять усі ці люди? Я навіть бачу два поліцейських авта. Поки підходила до банку, хтось мені повідомив, що тут сталося пограбування: дві години тому, невдовзі після того, як я тут пройшла. Стріляли. Є один поранений серед перехожих. Це могла бути і я, якби вийшла трішечки пізніше… І раптом у моїй голові промайнув один спогад.
По телевізору показували, як журналіст брав інтерв’ю в одної жінки похилого віку, що надала першу допомогу грабіжнику, якого поранила поліція.
– Ви чули постріли? – спитав журналіст.
– Звичайно ж, – відповіла жінка.
– І коли ви побачили грабіжника?
– Я вийшла з магазину, аби подивитися, що ж відбувається, і потім побачила цього хлопця, який упав неподалік від мене…
– А ви не боялися, коли виходили?
Спогад набуває яскравіших барв: жінка підвела очі і здивовано подивилася на журналіста:
– Боялася? – вона усміхнулася, наче не зрозуміла запитання. – Я нічого не боюся, адже в мене є віра!..
Я наближаюся до свого дому із закарбованим в уяві поглядом тієї жінки. Добре пам’ятаю, як тоді щось змусило мене молитися: Господи, допоможи і мені набути колись такий самий погляд! Зроби так, щоб і в моєму серці запанували ця неймовірна впевненість та довіра!
«Я нічого не боюся, адже в мене є віра!»
Отже, це комусь справді вдається.
Отож, не боятися – можливо.
Я думаю про свої тривоги та переживання. Думаю про свій страх. Де ж у цьому всьому є Бог? Кому ж я довіряю?
І раптом у голові промайнула відповідь: я довіряю своєму адвокату.
Так, відповідь саме така. Хіба не правда, що кілька хвилин тому, виходячи з його офісу, я почувалася вільною? Я завантажила його пачкою документів і, виходячи, подумала: як добре, тепер про все подбає він, справа в надійних руках. Ось чому я почувалася такою піднесеною.
Скільки разів я переживала подібне, коли зверталася до Бога? Я справді молюся, та після молитви повертаюся до всіх своїх проблем такою ж, як і до цього. Моя молитва, фактично, є лише переведенням подиху для душі: кілька хвилин розмовляю сама з собою і, ще не встигши сказати «Амінь», повертаюся стрімголов до своїх справ.
Хіба це довіра? Я довіряю адвокату більше, ніж Богу!
Що я попросила в Бога в той день, коли побачила на телебаченні зразок ідеальної довіри в очах літньої жінки? Я хотіла відчути в собі ту легкість, яка з’являється, коли все передано в надійні руки. Відчути полегшення, бо вже не мушу ні про що турбуватися. Відчути неймовірну радість, оскільки знаю, що мені вже нічого не загрожує. Зрештою, відчути, що мене люблять. А якщо мене люблять, то я – невразлива!
Жінка з телевізора саме такою і почувалася, оскільки знала, що її береже Божа любов. О Господи, я теж хочу мати таке переконання!
Секрет полягає в любові. Секрет завжди полягає в любові!
Отже, якщо я визнаю у своєму нутрі, що є Божою дитиною, то як смію думати, що Він може мене зрадити? Як може зрадити Батько?
Однак проблема в тому, що саме так я і думаю. Коли мене щось тривожить і я, попри всі зусилля, не можу вирішити проблему, то приходить бажання здатися. Господи, кажу, сил уже нема, подбай Ти про все! Але я не почуваюся так, як після візиту до адвоката, адже, закінчивши молитися, знову впадаю в розпач. Це означає лише одне: я вважаю, що Бог мене може підвести.
Цікаво виходить: Бог запрошує мене довіритись Йому, і саме тоді, коли я вже готова це зробити, приходить думка, що Він може завдати удару в спину. Він може все зруйнувати, і на мене чекає повний крах… Одним словом: Він може мене зрадити.
Якщо добре подумати, то щось подібне відбувається і зі мною.
Якби все було інакше, то після молитви я почувалася б, як після оздоровчої сауни: свіжою, оновленою, легкою, зціленою.
Якби все було інакше, мене переповнювала б безмежна радість, я почувалася б вільною і могла б подбати про завдання, яке мені було довірено в цьому світі: пробачати. І більше нічого. Жодних проблем, відволікань і жодних палок у колесах.
Господи, я хочу довіряти Тобі!
Я хочу вірити, що Твоя воля відповідає моїй: повне щастя.
Господи, нехай буде воля Твоя.
Я ще трохи роздумую над цим. Намагаюся вловити найглибший сенс сказаного, щоб повністю довірити своє життя в Твої руки.
Я складаю всі справи, проблеми, страждання та переживання до Твоїх стіп. Поясни мені їх, бо сама вже нічого не розумію.
Я довіряю Твоєму задуму щодо мене і довіряю тобі кермо мого життя.
Так, я довіряю Тобі, Отче, і знаю, що в Твоїх обіймах мені нічого не загрожує.