Притча про суддю і вдовицю проектує на людське життя запитання, яке змушує замислитися. Коли Ісус повернеться, то чи знайде віру на землі, у світі? Часто ми маємо применшене і обмежене знання про віру: начебто вона є у всіх і ототожнюється із сукупністю понять або ж, навпаки, відповідає тому, що є незрозумілим. Насправді ж віру зберегти важко, особливо тоді, коли ми просимо того, на що не отримуємо відповіді; тоді ми перестаємо молитися і наближаємося до втрати віри.
Про зв’язок між молитвою і вірою промовисто свідчить те, що написано про Ісуса в Посланні до євреїв: «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою. І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння» (Євр. 5:7-9). У всій Своїй людській природі Ісус зазнав скрути випробування і залишився у Своєму почитанні, яке є вірою, що здатна беззастережно віддатися в руки Отця. Все те, що Він перетерпів, не віддалило Його від Бога, а дало змогу Йому осягнути віру, яка кориться волі Отця. Парадоксально звучить те, що сказано в Посланні до євреїв: як можна твердити, що Ісуса було вислухано, якщо Його не було вбережено ні від однієї краплини з чаші, яку Він випив? Хіба можна вважати вислуханою Його молитву, якщо Він був змушений піти на негідне покарання на хресті? Насправді ж Отець вислухав Його у воскресенні, яке завжди відбувається через смерть на хресті.
Віра, яка вимагається від слухачів притчі про суддю і вдову, є водночас і довірою, і вірністю, і упованням: вона народжується з молитви і веде до покори того, хто вчиться слухати волю Божу, навіть коли її не розуміє. На жаль, у наші часи все важче і рідше можна знайти постійність у молитві і готовність слухати відповіді, які часто відрізняються від наших запитів.
«Він його побачив з милосердям і обираючи»
Стосунок удови до вибраних Божих вимагає глибшого пояснення, оскільки виражає одну із найбільш приголомшливих правд Євангелія: Бог не стоїть на боці судді, який, між іншим, Його і не боїться, а на боці вдови. Обранці Божі – це сироти і вдови, які не можуть протистояти завданим утискам. Чому ж Ісус обирає слабких і грішників, як-от митника Леві? «…Після цього ж Він вийшов, і побачив митника, на ймення Левія, що сидів на митниці, та й промовив йому: Іди за Мною! І, покинувши все, той устав, і пішов услід за Ним» (Лк. 5:27-28).
А далі Ісус уточнює, що «Лікаря не потребують здорові, а слабі» і що «не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних» (5:31-32). Логіка вибрання є незбагненною: Бог обирає тих, хто у світі безсилий, зневажений і незначний, щоб засоромити сильних, мудрих і благородних, і щоб ніхто не претендував перед Ним на якісь права (1Кор. 1:26-29). Логіка тут така: Бог обирає останніх, щоб досягнути перших, інакше неминуче приходимо до думки, що обираючи одних, Він вилучає інших. Кажучи словами милосердя, залишається чинним те, що написано в Книзі Виходу 33:19 і пояснює Павло: «Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись» (Рим. 9:15). В якому значенні Бог помилує, кого хоче? Хіба Він може когось вилучити зі Свого милосердя? І хто є вибраним?
Насамперед, вибір, який робить Бог, від початку до кінця пронизаний благодаттю і не обумовлений жодним зовнішнім чинником: Бог не обирає тому, що хтось є добрим, а для того, щоб зробити добрим того, кого обирає! З приводу своєї обраності Павло уточнює, що «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я. Але я тому був помилуваний, щоб Ісус Христос на першім мені показав усе довготерпіння…» (1Тим. 1:15-16).
Одні стають вибраними через благодать не для того, щоб вилучити інших, а щоб включити їх у Боже милосердя. На жаль, коли ми думаємо про вибраних, то часто потрапляємо в пастку думок про вилучення. Насправді ж Бог обирає деяких не для того, щоб відкинути інших, а щоб охопити всіх. Тим самим жахливе слово «наперед призначення» не передбачає обрання чи відкинення, а лише обрання. У задумі Божому немає жодного наперед призначення до зла чи до добра, а лише і завжди до добра. І цей вибір залежить не від доброти Божої, а від того, що, як пояснює Ісус у нічній розмові з Никодимом, «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Лише якщо думати про обрання, не зупиняючись перед хрестом Христовим, можна собі уявити, що існує обрання одних на шкоду іншим чи, ще гірше, проти інших.
Ознака обрання в милосерді Божому виявляється не в зарозумілості чи в пихатості, а в служінні іншим. Якщо Бог є «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої», то це тому, що «в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих» (2Кор. 1:3-4). Тому немає спершу милосердя, а потім обрання – натомість милосердя Боже переходить в обрання. Про це добре пише св. Беда Преподобний, коментуючи покликання Леві (чи Матвія) у своїй Гомілії 21.149, «Ісус побачив митника і через те, що побачив його з милосердям і обираючи, сказав йому: “Ходи за мною!”».