«Чи через те, що не було гробів в Єгипті, ти забрав нас умирати в пустині?» (Вих. 14:11).
Вони повинні були про це знати. У пустелю вирушають, щоб померти.
Ми всі хотіли б спробувати «неможливе народження». Але ми не завжди схильні пройти через необхідну смерть.
Пустеля наказує тобі померти.
Померти для різних форм невільництва. Для конформізму. Для марнославства, для примх.
У пустелі помирає «давній чоловік» (Рим. 6:6) і народжується новий, створений на Божий образ (пор. Еф. 4:24). Людина, яка зреклася поверховости, ілюзій, порожнечі, щоб силою Святого Духа стати внутрішньою людиною (Еф. 3:16).
Один цінований та визнаний сучасний авторитет стверджував: «Основне завдання людини – видати на світ себе самого» (Е. Фромм).
Віруюча людина знає, що це неможливо. Це також розумів Никодим: «Як може людина родитися, бувши старою?» (Ів. 3:4).
Людина не може сама себе видати на світ. Вона має погодитися на «народження з Духа» (пор. Ів. 3:5).
Люди пустелі не бояться померти, щоб взамін отримати «неможливе народження» з Духа.
У пустелі помирає людина економіки, а народжується поет. Помирає розсудлива людина, а народжується шаленець. Помирає людина, що загрузла у звичках, а народжується кочівник, готовий на будь-які пригоди. Помирає користувач, егоїстичний споживач, а народжується людина пісні, захоплення, прославлення.
Помирає людина маєтку, агресивности, безправного привласнення – а народжується брат, людина дару та співучасти, істота, яка живе в гармонії з усім та усіма. Помирає профанатор, який вперто нагромаджує все, а народжується людина споглядання, вільний мандрівник.
Помирає жадібний, який постійно щось собі привласнює і залишається на поверхні усього, а народжується людина сопричастя та порозуміння, яка відкриває в убогості глибоку правду, яка не має багатств, зате є господарем самого себе. Помирає людина, яка зістарілася в рутині, а народжується дитина, яка готова піти шляхами свого серця і за тим, що чарує її очі (Екл. 11:9). Помирає людина страху і народжується «син», який насмілюється прошепотіти: «Авва! Отче!» (Рим. 8:15).
* *
Мені пощастило зустріти кількох справжніх монахів (несправжніх упізнати дуже легко, бо вони постійно наголошують на тому, що вони монахи). Справжні монахи, як ніхто інший виразно показали мені позицію «дитини», яку запропонував Христос, як зразок прийняття Царства (Мр. 10:14).
Ніхто ліпше від них не пояснив мені, без слів, що означає «дух дитинства», який є протилежністю до інфантильности та вершиною християнської зрілости.
Цим людям справді «вдалося» бути дітьми, завдяки терплячій праці, яка має на меті простоту та примирення.
У них немає будь-яких прагнень. Вони не хочуть звертати на себе увагу.
Так, як діти. Вони не мають що запропонувати, не мають що повертати, не можуть похвалитися жодним надзвичайним здобутком. «Вони подібні на порожню долоню жебрака» (Е. Швайцер).
Вони не прагнуть здобути силою те, що отримують як дар. Знають, що Царство є даром і як дар його треба прийняти, а не здобувати. Вони – «насильники», які нічого не привласнюють собі.
Можна легко ствердити, що вони позбавлені багатьох речей. В їхньому житті немає підрахунків, престижу, привілеїв, блазнювання, підозрілої обережности, хитрих претензій та спроб маніпулювати іншими, бажання контролювати ближніх, у них немає двозначности та корисливости.
Зате в їхньому домі можна побачити чимало спонтанности, природности, покірливости, безпосередности, свободи, почуття спільноти, миру та вразливости.
І коли вони дивляться на тебе своїми лагідними очами, беззахисним поглядом, то тебе охоплює якесь дивне прагнення чистоти, автентичности.
Вони не звикли до життя.
Зберегли відчуття здивованости, захоплення.
Вони – це протилежність деяких «дорослих» (невиліковних дітей), які вже все знають, все вже бачили, нічого і ні від кого не мусять вчитися.
Людина починає старіти не тоді, коли лисіє (або коли її волосся сивіє), навіть не тоді, коли втрачає пам’ять, а в той день, коли втрачає здатність дивуватися.
Коли я дивився на цих монахів, складалося враження, що кожного дня вони сприймають життя, як дебютанти. Вони ще не звикли до життя, хоча й минуло вже стільки років. Вони зберегли вміння дивуватися.
Є очевидний зв’язок між відкритістю на дар, відчуттям здивованости та дією благодати.
З цього погляду молитва (спів, прославлення, адорація) є протилежністю старості.
Їм вдалося бути дітьми. Вони віднайшли основні цінності дитинства. Цінності, які не дозволяють людині перетворитися в карикатуру самого себе.
Вони не позадкували, а пішли вперед, щоб врешті-решт торкнутися… народження.
«Справжній початок знаходиться вкінці» (Е. Блох).
Хтось жартома скаржився: дуже шкода, що молодість є на початку життя, а не вкінці. (Завдяки цьому вони могли б знищити її вдруге…).
Монахи, замість того, щоб скаржитися, подумали про те, щоб жити молодістю до кінця своїх днів.
Пустеля очікує і на тебе. Вона хоче подарувати тобі можливість відкинення старости.