«Монахи втікають у пустелю».
Речення, яке вже увійшло до буденної мови.
Треба врешті замислитись над цим питанням: а хто, власне кажучи, втікає? Монахи чи ті, хто залишається у світі?
Чи, бува, це не ми постійно втікаємо від центру нашого єства, чи то не ми покидаємо нашу глибину, виходимо з автентичности, щоб сховатися в ілюзії, чи це не ми віддаляємося від себе самих?
Насправді це ми є справжніми «втікачами».
Монахи теж втікають, як належить розуміти, але втікають від розпорошення, одурманення, від блазнювання та вдаваности, від порожнечі.
Втікають від того, що не є.
Насправді люди пустелі по-справжньому присутні.
Присутні для Бога, і водночас для себе.
Вони є тими, хто вже знайшов.
Тими, хто знайшов себе.
Йти Божим кроком
Дехто має нахабство вперто повторювати, що люди пустелі ухиляються від виконання апостольських обов’язків.
Особисто я ніколи не бачив осіб, активніших, ніж вони.
Вони йдуть у пустелю, щоб діяти, працювати, творити.
Вони відмовилися від ефектів. Зробили ставку на результативність.
Бо самітник не відкидає апостольських обов’язків. Навпаки, він постійно заангажований.
Бо самітник усвідомлює, що «апостолювати» означає «заносити Бога», «давати Бога» іншим. Він зрозумів, що лише Бог може давати Бога і зробив із цього належні висновки.
Людина не може сама заносити Бога, уділяти Його.
Отож, самітник, щоб уникнути зайвих випробовувань, піддається безпосередній дії самого Бога.
Що менша його власна активність, то вона результативніша.
Серед двох осіб – сучасного апостола, запрацьованого та неспокійного, який не може зупинитися навіть на хвилинку, оскільки світ може рухнути, та самітником, який проводить довгі години в своїй келії – саме цей останній є активнішим, і я в цьому аніскілечки не сумніваюся.
Коли бачу захеканого апостола, то завжди боюся.
Я підозрюю, що у вирі всіх своїх справ та реалізацій, у своєму неспокої, він залишив вдома Дар, на який я чекаю і який мені належиться.
Божа людина не поспішає. Вона йде Божим кроком.
Коли приходить до мене, то приходить не сама.
Розлука чи прив’язаність
Їх називають людьми зречення.
А тимчасом вони є людьми, які дуже багато мають.
Вони залишають щось, щоб отримати Все.
Залишають те, що проминає, щоб осягнути те, що вічне.
Їх називають людьми розлуки. А вони є людьми найзатятішої прив’язаности.
Вони відриваються від когось чи чогось, щоб сильніше прихилитися до Абсолюту.
Ніхто більше від них не прив’язаний до Єдиної Необхідности.
Видається, що вони далеко, а тимчасом вони дуже близько до джерела.
Їх вважають дезертирами. А тимчасом вони є першопрохідцями для добра всіх.
Кажуть, що вони живуть «у темряві».
А їхні печери наповнені світлом.
Ми вважаємо їх непотрібними людьми.
А тимчасом світ без них зруйнувався б.
Про них говорять як про людей посту. Посту слів, присутности, поживи.
А тимчасом вони є учасниками бенкету, які радісно споживають свій хліб.
І вони ніколи не бувають самі.
Суворі? Можливо. Грецький відповідник цього слова означає щось тверде, шорстке, шершаве.
Суворість передбачає обмеження.
У цьому значенні пустельники суворі. Шорсткі, тверді, безжалісні, якщо йдеться про відмову від другорядного, щоб обмежитися основними справами.
Тимчасом ми не вибираємо суворости. Не толеруємо обмежень. Ми «відкриті» особи, не обмежені.
Ми хочемо володіти всіма непотрібними речами, які нам не належать.