Під час війни у В’єтнамі кілька американських солдатів потрапили в полон, звідки їх перевезли до столиці Ханой. Кілька тижнів їх протримали під суворим наглядом. Вони звернулися до охоронця з проханням принести їм Біблію, бо хотіли читати один одному уривки з неї, але той відмовився.
Тоді вони вирішили самі написати Біблію, склавши її з уривків, які знали напам’ять. Кожен солдат цитував ті вірші, які знав.
Робота увінчалася успіхом. По черзі вони розповідали вірші зі Святого Письма, а один солдат, ніби секретар, занотовував усе на папері.
Однак дуже скоро з’ясувалося, наскільки обмеженими були їхні знання. Вони пригадали лише кілька віршів, крім загальновідомих – Івана 3:16, Псалма 23, молитви «Отче наш» та Десяти заповідей. Як шкода! За годину вдалося написати лише двадцять віршів, а всі спроби пригадати ще щось були марними і ще більше заплутували їх.
Було очевидно, що Слово Боже не закоренилося в їхній пам’яті досить глибоко. Вони так і не змогли більше процитувати жодного вірша дослівно. Ось чому так важливо пам’ятати Святе Письмо в умовах переслідувань: «Слово Христове нехай пробуває в вас рясно…» (Кол. 3:16).
Заборонена книга
Зазвичай Біблія вважається забороненою книгою в часи переслідувань. У Китаї, Лаосі та В’єтнамі прибічники комунізму конфіскували та спалили тисячі Біблій. Коли християни збиралися разом, їм вдавалося зробити рівно стільки, скільки американським солдатам у полоні, і не більше. Вони намагалися цитувати Біблію, але не дуже вдало. Причина досить проста. Живучи на волі, ніхто не відчував нагальної необхідності вчити напам’ять вірші з Біблії. Для чого утрудняти себе заучуванням біблійних текстів, коли Біблія стоїть на книжній полиці?
У цих країнах також поширювалася думка, що революції не буде. Та коли вона сталася, виявилося, що церква не готова. Християни переконалися в потребі заучування віршів з Біблії, та було надто пізно. Вчити було ні з чого, тому що Біблії конфісковувалися або спалювалися. Така справа потребує часу, тому займатися цим треба на свободі. У багатьох комуністичних країнах Біблія вважається сьогодні забороненою книгою. Святе Письмо ввозять туди лише контрабандою, хоча комуністичні уряди багатьох країн імпортують незначну кількість Біблій. Проте тієї кількості буває достатньо лише для кількох церков, які обрали шлях компромісу з владою. Зазвичай такий офіційний ввіз Біблій необхідний для того, щоб скласти враження існуючої релігійної свободи в країні.
Для самих же комуністів Біблія залишається небезпечною книгою. Якщо Біблії і продаються, то лише за певних умов і тільки підконтрольно. Купуючи Біблію, християнин має стати членом зареєстрованої церкви, а його покупка фіксується владою. Таким чином комуністи вистежують християн і контролюють діяльність церков.
Переслідувана церква
Оскільки атеїстичні уряди розуміють, що не зможуть повністю винищити християнства, то принаймні намагаються обмежити релігійну свободу.
Для цього вони користуються кількома способами:
- Церкви та їх члени повинні зареєструватися. Це дає урядові можливість контролювати діяльність церков та мати доступ до списку членів церкви.
- Християнам дозволяється поклонятися Господеві та говорити про Нього лише в стінах зареєстрованого приміщення. Відкрита проповідь Євангелії забороняється в більшості комуністичних країн.
- Віруючим забороняється виховувати дітей у релігійному дусі, тому уряд не дозволяє проводити занять недільної школи чи молодіжних зібрань. Виховувати та навчати дітей у духовному напрямку забороняється навіть у приватних будинках.
- Християнам дозволяється займати лише низькі посади, а їхні діти не можуть отримати вищої освіти. Фактично, вони лишаються другорядними громадянами.
Багато християн погодилися на ці умови і намагалися жити й працювати в рамках таких обмежень. Інші ж відмовилися реєструватися, називаючи це компромісом з атеїстичним урядом, вибираючи покірність Богові, а не комуністичній верхівці. Вони вірять, що мають продовжувати відкриту проповідь Євангелії і, незважаючи на загрозу репресій, організовують підпільні церкви, проводять заняття недільної школи та молодіжні зібрання. Тому саме ці незареєстровані групи християн піддаються найбільшому переслідуванню в Китаї, В’єтнамі, Пакистані та інших країнах. Вони насправді страждають заради Христового імені та Його справи. Їх арештовують за проповідь Євангелії, а вони не відмовляються платити за свою віру. Як наслідок, багато з них страждають і навіть помирають у в’язниці.
На Заході добре відоме свідчення російської християнки з колишнього Ленінграду, Аїди Скрипникової, яка не могла не звіщати Доброї Новини. Вона від руки писала трактати й роздавала їх людям на вулицях цього історичного міста. Кілька разів її арештовували. Зрештою, вона мала зробити вибір: припинити проповідувати або піти до в’язниці. Християнка вирішила відмовитися від свободи, бо вірність Господеві означала для неї значно більше, ніж свобода.
Із в’язниці Аїда написала листа, який нелегально потрапив на Захід. Його зміст не міг залишити наші серця байдужими: це було свідчення її посвячення Господеві. Вона писала:
«Влада запропонувала мені волю в обмін на моє мовчання. Проте я не можу мовчати, не можу піти на компроміс. Така свобода стане для мене найважчим тягарем».
Яка мужність та вірність! Вона погодилася залишатися за ґратами заради проповіді Євангелії. Вона готова була заплатити високу ціну слідування за Христом.
Сотні тисяч сучасних християн віддають перевагу тортурам і не йдуть на компроміс з атеїстичною державою. Саме вони складають те, що ми називаємо «переслідуваною церквою». В Об’явленні Івана такі віруючі названі «переможцями».
П’ятнадцять пресвітерів з Мозамбіку вирішили нещодавно провести водне хрищення для тих віруючих, які не побоялися заявити про покаяння. Але, щоб провести церемонію, вони потребували дозволу від марксистського уряду, очолюваного Фрелімо.
Зустрівшись для молитви й обговорення остаточного рішення, вони погодилися зі Святим Письмом, де сказано, що владу необхідно поважати. Отож, вони запросили офіційного дозволу, на що отримали відмову.
– Якщо ви проведете водне хрищення, ми заарештуємо всіх пасторів, – погрожував їм представник влади Фрелімо.
Що ж робити? Брати-служителі знали, що найперше слід коритися Богу, а не людині. Тому прийняли рішення провести водне хрищення, не ховаючись, у всіх на виду, якими б не були наслідки.
Отож, на березі річки вони провели дуже ризиковане служіння з водним хрищенням. Віруючі довели, що готові померти «з Христом», що й означає водне хрищення.
Відразу ж після церемонії з’явилися солдати, заарештували пасторів і кинули їх до в’язниці. Проте служителі вважали за честь постраждати за Христа. Через три місяці їх звільнили. Саме силою Святого Духа вони стали переможцями.