Якими ж романтичними видаються страждання, якщо вони не наші
Інколи, Господи, трапляється так, що навіть ті, які не вірять у Тебе, у момент страждань починають молитися, неначе діти, які, щойно народившись, починають дихати, не усвідомлюючи цього.
* * *
Боже, Боже мого батька, Боже моєї матері, Боже моїх попередників та моїх наступників, Боже теперішнього та вічности… Боже моїх глибин, Боже мого тіла, Боже моєї самотности й моєї слабкости, Божі мій, дай мені знак того, що ці страждання не минуть намарно…
* * *
Неможливо страждати гарно. Фізичний біль має тваринну, тілесну та недостойну природу. Але якщо я вмію цінувати тіло так, як ціную душу, то відчуватиму її навіть у найстрашніших переживаннях тіла і в найболючіших спазмах.
* * *
Мені достатньо, щоб жах болю не зачепив мою гідність.
А доки під час нападів болю усвідомлюватиму порушену гідність, то це означатиме, що я ще витримаю…
* * *
Я почуваюся так, ніби мене загубили.
Лежачи на цьому ліжку, я думаю, що вже нікому не потрібна, що в мене більше немає сил, окрім тих, які потрібні для того, щоб перетерпіти біль.
Я запитую себе: якщо я ні на що не придатна, чому природа не викине мене геть, як це роблять з непотрібними залишками?
Та чи справді я така вже непотрібна?
У мене ще є голос та очі, щоб дивитися.
Очі, щоб дивитися на тих, хто є багатим, але не знає про власне багатство. А голос для того, щоб їм хоча б про це сказати.
У мене ще є серце, яке продовжує битися в моїх грудях. Серце, яке ще може підбадьорити тих, кому гірше, ніж мені.
У мене ще є мозок, який думає. Мозок, який може повернути мене до свідомости.
Ні, напевно, мене ще не загубили.
* * *
Нарешті біль минув.
Повільно я відроджуюся. Усвідомлюю все те, що відбувається навколо мене, відчуваю сили, що наповнюють тих, котрі мене доглядають, чую швидкі кроки, звуки телевізора, сміх здорових людей…
З глибини мого виснаження виповзає на поверхню гострий кінчик заздрости.
Здається, що я ще недостатньо вистраждала…
* * *
Бувають такі хвилі, коли фізичний біль загострює мої почуття.
Природа, яку я бачу за вікном, здається вже занадто гарною, перетворюючись на гидке видовище. Здоров’я осіб, які перебувають поруч зі мною, сприймається як особиста образа. Впевненість тих, хто дбає про мене, здається огидною. Інші занадто щасливі…
Виснажена болем, я все ж є моїми почуттями, які так часто говорять неправду.
* * *
Я скаржуся, протестую, проклинаю… Під час чергового нападу болю з невимовною жорстокістю в поведінці я демонструю всім присутнім, що сили в мене ще є…
Можливо, якби я зібрала всі ці сили та зосередила їх на боротьбі зі страхом, то біль був би не таким страшним.
* * *
Я все пливу і пливу, але кожен мій рух перетворюється на агонію. Я так довго не протримаюся. Коли тіло благає змилосердитися над ним, а душа готова здатися, саме в такі хвилі невідомо звідки з’являються нові сили, що підтримують мене.
Вони, як дві міцних руки, що сповнені теплом, делікатно підносять мене на поверхню, а тихий голос звертається до мого серця: “Тримайся! Попереду ще довгий шлях!”.
* * *
З глибини цієї прірви все повинно здаватися легким та піднесеним. Але, дивлячись знизу, я відчуваю, як все це важким тягарем тисне на мене.
Лише покинувши цю безодню, я зрозумію, наскільки ж вона була глибокою.
Страждання можна виміряти лише будучи нагорі.
* * *
Коли я відходжу після чергової болісної кризи, то можу оцінити те багатство, яке в мене є в моменти ремісії.
Що гостріший біль, то більше усвідомлення того, що я ще спроможна дати іншим, коли біль мене оминає.
* * *
Очищені стражданням, мої очі усвідомлюють відмінність між “дивитися” і “бачити”.
* * *
Біль є для мене стимулом. Він жбурляє мені в обличчя бажання виправити помилки минулого.
Він неначе кричить: “Поспіши! Нема нічого такого, що не можна було б виправити!”
* * *
Ні, страждання – це не покарання. Але воно має аналогічний ефект: відкриває очі на зроблені помилки.
* * *
Коли біль стає занадто нестерпним, єдиною розрадою є молитва.
* * *
Господи, дякую за цю паузу. Хочу скористатися нею, щоб попросити допомоги. Незабаром, коли біль повернеться, я вже нічого не хотітиму, навіть молитися. Тож прошу зараз: допоможи мені!
У ту мить, коли я всіма фібрами моєї душі кричатиму “Досить!”, коли моє тіло повстане і від мене залишиться лише згусток ненависти, якою я намагатимусь подолати біль, саме тоді, Господи, саме тоді відкрий у моїй душі якийсь закуток, в якому я б змогла на хвилинку заховатися та відпочити.