Я розмовляв з тисячами людей, які ходять до церкви, і запитував їх, що має робити людина, аби потрапити на небо. Я ставив це запитання християнам різних Церков у нашій країні і чув одну і ту ж відповідь. Дев’яносто дев’ять людей зі ста розповідали мені про речі, які ми повинні робити. Дотримуватися заповідей, ходити до церкви, жертвувати гроші, не ображати інших і т. ін. – безконечний список того, що вони намагаються робити.
Ці вірні чули неправду, що спасіння залежить від того, що ми робимо, і повірили в неї. Не дивно, що поширення Доброї Новини було повільним. Хто захоче прийти до церкви, отримати свої десять центів і після цього розповідати про це світові?
Ви дотепер переконані, що Бог пропонує вам тільки десятицентові дари? Чи не вважаєте ви, що Боже благословення можна отримати завдяки вірі і завдяки ще чомусь?
Тому якщо ви досі кажете, що Боже благословення належить тим, хто “достатньо добрий”, це означає, що Божі обітниці для тих, хто вірує, не мають смислу, і віра безглузда (пор. Рим. 4:14).
Павло писав: “Бо Закон чинить гнів; де ж немає Закону, немає й переступу” (Рим. 4:15).
Чи це не означає, що Бог сердиться на нас через те, що ми намагаємося бути добрими і дотримуватися Його закону? Звісно, що ні. Він сердиться тому, що знає, чому ми намагаємося дотримуватися Його закону. Якщо ми намагаємося дотримуватися закону через страх, що Бог покарає нас, то наші зусилля нічого не варті. Якщо ми робимо це, щоб заслужити Його благословення, то наші прагнення даремні. То навіщо ж нам навіть пробувати робити щось добре? Чи не можемо ми бути поганими, позаяк у будь-якому разі отримаємо спасіння задарма?
Звичайно, так говорити вкрай смішно. Ми повинні робити добро, тому що любимо Бога і хочемо втішати Його. Якби ми повністю розуміли, якими чудовими для нас є Його дари, то відповіли б на Його любов любов’ю до Нього. Якщо ви будете і надалі дотримуватися думки, що добро слід робити для того, аби заслужити Божу прихильність, то ніколи не зможете навчитися любити Його. У вас ніколи не викличуть радости “банкноти в тисячу доларів”.
Бог показав нам іншу дорогу до неба – не через наше намагання бути “достатньо добрими” чи наше старання дотримуватися Його законів, існує новий шлях (хоча, насправді, він зовсім не новий, тому що Писання розповідало про це дуже давно). Бог каже, що Він прийме й виправдає нас – визнає нас невинними – якщо ми повіримо, що Ісус Христос взяв на Себе наші гріхи. Ми всі можемо спастися в той самий спосіб, прийшовши до Христа, незважаючи на те, хто ми чи якими були (пор. Рим. 3:21-22).
Умовою є віра в Ісуса Христа. Вірити, що ми самі “достатньо добрі” чи “не надто погані” – це якраз зовсім протилежне.
Що Ісус Христос зробив для нас? Бог послав Ісуса Христа на жертву, щоб викупити наші гріхи і примирити нас з Собою. Христова кров і наша віра спасають нас від Божого гніву (пор. Рим. 3:25).
Обидва ці елементи є суттєві. Один без іншого вони б не були дієві. Христос зробив Свою справу, але це не допоможе нам, якщо ми не повіримо. Якби ми були заклопотані “справою”, то ніколи б не мали достатньо свободи для віри.
“…[Він] був виданий за наші гріхи, і воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4:25). Гріх панував над усіма людьми і привів їх до смерти, але тепер панує Божа ласка, яка дає нам оправдання перед Богом на вічне життя через Ісуса Христа, Господа нашого (пор. Рим. 5:21).
У нас є очевидний вибір між Божою ласкою і Його справедливим судом. Нам пропонують дар вічного життя, і цілком зрозуміло, що альтернативою є смерть.
Я пригадую привабливу юну військову медсестру, яка служила в госпіталі у В’єтнамі, коли я був там капеланом. Спочатку сестра була сповнена життя та енергії, але згодом її усмішка згасла. Вона не могла дивитися, як молоді солдати повертаються після бою з важкими ранами, зазнаючи страждань. Вона часто заходила в мою приймальню і говорила про свої почуття.
“Як ви можете говорити, що Бог любить цих хлопців, коли Він дозволяє їм так страждати?” – спитала вона одного дня.
“Вам було б легше, коли б ви звірили свої хвилювання і турботу про пацієнтів Богові і повірили, що Він допоможе їм, – запропонував я. – Бог любить цих поранених солдатів набагато більше, ніж на це здатні ми з вами”.
Сестра похитала головою.
“Я не можу, капелане, – відповіла вона. – Можливо, колись, але не тепер. Мені надто боляче дивитися на страждання. Я не можу подякувати Богові за це тепер”.
Приймальню капелана вона почала відвідувати дедалі рідше. Через понурий вираз її колись блискучих очей я запідозрив, що вона вживає ліки, щоб подолати депресію. Здавалося, вона більше не реагує на події довкола себе. Її перевели в інший госпіталь, і я її більше не бачив.
Згодом я отримав листа з виправного закладу для жінок у штаті на середньому заході.
“Дорогий капелане! Я дуже довго йшла хибним шляхом, відколи побачила вас у госпіталі у В’єтнамі. І, здається, що дорогою я втратила все добре, що в мене було. Після В’єтнаму я не могла віднайти душевного спокою і тому почала блукати.
Усе це почалося, коли я побачила безглузду смерть і каліцтва молодих людей у госпіталі. Я звинувачувала в цьому Бога. Тепер я усвідомлюю, що, звинувачуючи Його, я віддалилася від Нього і зруйнувала своє життя. Я більше не реагую ні на що і ні на кого. Я просто існую у вакуумі байдужости.
Я знаю, що Бог – це відповідь. Я боролася з цим багато років, але тепер я знаю. Я хотіла написати вам раніше, але соромилася. Я пам’ятаю, як добре було поговорити з вами в приймальні капелана. Тоді я не хотіла прийняти цієї відповіді. Сподіваюся, ще не пізно. Будь ласка, моліться за мене…”
Молода сестра відмовилася від дару, який Бог простягав їй. Тепер вона почала усвідомлювати наслідки. Але, замисліться, скільки страждань їй довелося зазнати.
Прийняти дар вічного життя – це найлегше з усього, що вам колись доведеться робити! У цьому немає нічого складного. Вам не потрібно бути надто освіченими – навіть мала дитина може зробити це.
Павло писав, що спасіння, яке народжується у вірі в Христа, тепер досяжне для всіх нас; по суті, воно так близько, як наше серце й уста. Бо коли ви скажете іншим, що Ісус Христос – це ваш Господь, і повірите у своєму серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то будете спасенні (пор. Рим. 10:8-9).
То чому ж деякі люди вагаються? Чого вони бояться?
Молода медсестра боялася покластися на Бога, який дозволяв, аби молодих солдатів убивали й калічили. Вона не вірила в Божу любов.
Іван писав: “Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові” (1Ів. 4:18).
Бог є любов. Усі Його діла – це любов у дії. Наша проблема в тому, що ми маємо досить обмежене уявлення про любов. Ми всі відчували біль і розчарування через людську любов, яка винагороджує і приймає нас, коли ми добрі, і карає та відштовхує, коли ми злі. Але любов Бога зовсім не така.
Грецька версія Нового Заповіту використовує два слова, які ми перекладаємо як “любов”. Одне з них – philio, братерська любов; це глибока, спонтанна й особиста прихильність. Інше – agape, божественна любов. Це та любов, каже Павло, яку слід мати чоловікові і дружині одне до одного; також слово agape вживають, щоб описати любов Бога до нас. Це виважена, свідома, осмислена, духовна відданість. Вона не зароджується в почуттях чи емоціях; це свідомий акт любови, який закорінений у волі. Вона ніколи не змінюється, і на неї завжди можна покластися, тому що вона не залежить від того, наскільки той, кого люблять, заслуговує на любов.
І саме так Бог любить нас. Він любить нас, коли ми відкидаємо Його, коли ми непокірні і коли поводимося підступно. Він любить нас, коли ми псуємо собі життя, і Він завжди готовий прийняти нас, пробачити нам і наповнити нас Своєю радістю та миром.
Дар Божої любови – це вічне життя в Ісусі Христі. Ми просто маємо прийняти те, що Ісус зробив для нас, повірити у своєму серці, що Він живе, і розповісти про це іншим. Це так просто, але дехто спиняється, попри те, що знає, яким є цей дар.