Одного вечора Никодим, глибоко релігійний єврей, прийшов до Ісуса і спитав Його, як можна увійти до Божого Царства. Никодим знав, що Ісуса послав Бог і що Він знає відповідь.
“Ісус відповів і до нього сказав: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства.
Никодим Йому каже: Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?
Ісус відповів: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух” (Ів. 3:3-6).
Никодим знав, ким був Ісус, але цього було недостатньо. Ми маємо діяти згідно з тим, що знаємо, і прийняти Христа як свого Спасителя, запросивши Його у своє життя. Коли Він приходить до нас через Святого Духа, ми народжуємося вдруге – духовно. З Богом ми можемо спілкуватися тільки в нашому дусі, і тому ми маємо народитися вдруге, аби пізнати Бога. Якщо ми не народимося вдруге, то залишимося духовно мертвими.
Павло писав: “Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе” (Гал. 2:19-20).
Павло сказав коринтянам: “Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе. Хіба ви не знаєте самих себе, що Ісус Христос у вас? Хіба тільки, що ви не такі, якими мали б бути.” (2 Кор. 13:5).
Чи справді ви християнин? Чи народилися ви вдруге?
Сьогодні в наших Церквах багато таких людей, як Никодим. Вони витрачають час на вивчення Писання і щоденні молитви; відвідують біблійні заняття та молитовні групи і викладають у недільних школах. Деякі з них навіть проповідують. Вони виросли в церкві і називають себе “вродженими” методистами, пресвітеріанами, лютеранами, католиками, п’ятдесятниками, баптистами чи представниками будь-якої іншої деномінації, до якої вони належать.
Вони знають все про християнство. Вони знають, що Ісус – це Син Божий, який помер за їхні гріхи; вони знають, що Він воскрес; але вони ніколи до останку не віддавали Йому своє життя і не запрошували Його бути їхнім Господом і Спасителем в їхніх серцях. Тисячі людей регулярно відвідують богослужіння і дотримуються зовнішніх атрибутів християнства, не маючи при тому досвіду присутности Христа у своєму житті.
Дар спасіння та вічного життя абсолютно безкоштовний. Від вас не вимагають заробити чи заслужити його, але ви мусите його прийняти, перш ніж він стане вашим. Бог з любов’ю створює обставини, щоб продемонструвати нам, як сильно ми потребуємо Його, щоб прихилити нас до Себе.
Одного разу віруючий сержант привів у мою приймальню солдата зі своєї чоти, на якого чекала принизлива демобілізація і тюремний термін за торгівлю наркотиками. Він був наркоманом з підліткового віку, і після перебування в армії ситуація тільки погіршилася. Він служив у В’єтнамі, де наркотики можна було дістати так само легко, як жувальну гумку.
“Я зіпсував своє життя, і вже надто пізно щось змінювати”, – сказав він. Його погляд був похмурий і безнадійний.
“А як же Бог? – запитав я. – Він має силу тебе змінити”.
Солдат знизав плечима.
“Чому Він має робити це? – заперечив він. – Я ніколи не робив нічого для Нього”.
“Він любить тебе, – сказав я. – Він послав нам на землю Ісуса, який заплатив за все, що ти накоїв. Він може оздоровити і тебе”.
Солдат виглядав пригніченим.
“Я вже чув про Ісуса, – сказав він. – Я хотів би попросити Його бути моїм Спасителем, але не думаю, що це варто робити тепер. Я не зможу відмовитися від наркотиків, як би не намагався. Я був наркоманом надто довго”.
“Бог може оздоровити тебе, – сказав я упевнено. – Чи ти не думаєш, що Він значно сильніший від наркотиків?”
Було помітно, що солдат сумнівався.
“Ти готовий спробувати прийняти Його?” – спитав я. Солдат кивнув.
“Я спробую, – сказав він. – Я хочу вийти з пекла, в якому опинився”.
“Тоді подякуй Богові за те, що Він зробить для тебе протягом кількох наступних хвилин; також подякуй Йому за все, що з тобою сталося, перш ніж ти дійшов до цього моменту в житті”.
“Стривайте!” Солдат виглядав розчарованим. “Ви кажете, що я маю подякувати Богові за все, що раніше відбулося в моєму житті, і навіть за те, що я став наркоманом?”
“Адже саме твоя залежність привела тебе до Нього, чи не так? – відповів я. – Якщо Бог оздоровить тебе, пробачить тобі і дасть тобі зовсім нове, вічне життя з Ісусом, то хіба ти не повинен подякувати за все, що змусило тебе потребувати Його?”
Похмура тінь сумніву все ще блукала в очах солдата.
“Чи дозволиш мені помолитися за тебе?” – спитав я, і він кивнув головою.
Я поклав руки на його голову. “Любий Небесний Отче, – молився я. – Дякую, що Ти любиш цього хлопця і привів його до Себе. Тепер пошли Святого Духа, аби допомогти йому повірити, що в кожну важку й самотню мить його життя Ти прагнув наблизити його до Христа”.
Коли я закінчив, в очах солдата засяяло нове світло. “Дуже дивно, – сказав він, – але я чомусь справді вірю, що Бог забрав усе лихе, що раніше зі мною сталося, і робить усе для мого добра”.
Його очі були вологі, і він знову схилив голову, цього разу молячись за себе, просячи Бога пробачити йому його непокору і запрошуючи Ісуса прийти в його життя.
Те, що сталося згодом, неможливо пояснити. Я знову поклав руки на його голову і помолився, аби Бог оздоровив його, очистив його свідомість від бажання вживати наркотики і натомість наповнив його Своєю любов’ю. Я помітив, як його лице проясніло, як у дитини, і по щоках потекли сльози.
“Це сталося! – закричав він. – Мені більше не потрібні наркотики – Ісус живе в мені!”
Це був момент другого народження для молодого солдата. Він вже ніколи не буде тим, ким був. Він народився вдруге не тому, що відчув присутність Ісуса, а тому, що повірив Богові.
Якби наш зв’язок з Богом залежав від наших почуттів, то це насправді був би не наш вибір, чи не так? Ми не можемо вибрати, як будемо почувати себе. Але ми можемо вирішити мати надію і віру. Ми спасаємося вірою, сказано в Біблії. Але багато хто з нас має хибне уявлення про віру.
“Мені просто не вистачає віри, щоб повірити”, – кажемо ми. А насправді маємо на увазі: “Я не почуваюся упевнено”.
Віра і почуття – це не одне й те ж.
Віра є запорукою, свідченням, підтвердженням речей, на які ми сподіваємося; вона є доказом речей, яких ми не бачимо, і запевненням в їхній реальності; віра сприймає як реальний факт те, що недосяжне для чуттів (пор. Євр. 11:1).
Віра не зароджується в наших емоціях, почуттях чи відчуттях. Віра є справою волі. Ми вирішуємо прийняти як істину те, що закрите для наших відчуттів.
Спастися вірою означає прийняти Ісуса Христа як Спасителя завдяки акту волі, а не своїми почуттями чи емоціями. Ми народжуємося вдруге вірою, спасаємося вірою, і це означає, що ми приймаємо Божу обітницю, що це станеться, як тільки ми приймемо Христа у своє серце. Ми можемо не почуватися спасенними чи народженими вдруге, але це не змінює того факту, що ми такими є.