“І прийшли всі Ізраїлеві старші в Хеврон, а цар Давид склав із ними умову в Хевроні перед Господнім лицем. І помазали вони Давида царем над Ізраїлем. Давид був віку тридцяти літ, коли став царювати, і сорок літ царював він” (2 Самуіла 5:3-4).
Цей новий цар настільки всебічно обдарований, що важко сказати, яка з його здібностей заслуговує найбільшого подиву. Так само важко знайти за останні століття на Землі особистість настільки ж геніяльну і такої ж величини. Де чоловік, якого можна було б так само славити як стратега і державного реформатора, як поета та музиканта? Вже за самі його вірші сучасному Давидові належалася б Нобелівська премія. При цьому він, як і трубадури Середньовіччя, був поетом, композитором і музикантом в одній особі.
І недаремно – жоден народ так не присвячував себе музиці, як населення Ханаану. Як ми знаємо з єгипетських та месопотамських джерел, Палестина та Сирія в ті часи відомі своїми музикантами. До обов’язкових речей, які група патріярхів, що зображена на настінному малюнку в Бені-Гасан взяла із собою в подорож до Єгипту, належали також музичні інструменти. Домашнім музичним інструментом була восьмиструнна ліра.
Перед Давидовими псалмами 6 та 12 стоїть вказівка: “На струнніх знаряддях. На октаву”. З Ханаану ліра розповсюджується до Єгипту та Греції.
У Новому Царстві Єгипту (1589-1085 до Р. Х.) цілі серії написів та рельєфів присвячені темі музикантів та інструментів з Ханаану. Ханаан є невичерпним джерелом музикантів, з якого придворні маршали та камердинери залучають солістів і навіть капели, якими вони розважають володарів на Нілі, Євфраті чи Тигрі. Особливо користуються попитом жіночі капели і танцівниці. Митці з міжнародними завданнями аж ніяк не є рідкістю, і цар Єзекія з Юдеї в 701 р до Р. Х. знає дуже добре, навіщо він посилає страшному асирійському цареві Санхерибові співаків та співачок.
З глибин відчаю, з безнадійної ситуації під ярмом филистимлян Ізраїль за кілька десятиліть підіймається до могутности, поваги та величі. Все це – заслуга виключно поета та псалмопівця Давида. Він починає як невідомий зброєносець Саула, стає воєначальником, вважається страшним борцем проти филистимлян, а як старший чоловік – сидить на троні народу, який піднявся до великої потуги.
Як два століття перед тим завоюванню Ханаану Ісусом Навином, так тепер і ділові Давида сприяли зовнішні обставини. На межі першого тисячоліття до Р. Х. ані в Месопотамії, ні в Малій Азії, Сирії чи Єгипті не було держави, яка б могла зупинити експансію з просторів Ханаану.
Відколи в 1085 р. до Р. Х. замкнув очі останній з династії Рамессиді, Рамзес XI, Єгипет розпався, поділений спраглими влади кланами жерців, які опанували країну, починаючи від Фів. Нечувані багатства перекочували у власність храмів.
Папірус Гарріса повідомляє, що вже сто років перед цим два відсотки населення працювали як храмові раби, а 15 відсотків оброблюваної землі були власністю храмів. До них належало пів мільйона голів худоби, флот із 88 засобами пересування, 53 верстати і корабельні верфі, а також жерцям належали 169 місцевостей та міст. Блиск, з яким щоденно проводився ритуал великих богів, неможливо описати. Лише для виготовлення храмових терезів, на яких у Геліополісі важилися жертви, було використано 212 фунтів золота і 461 фунт срібла. Для догляду за розкішними садами Амона в давній резиденції Пі-Рамзес у дельті було задіяно 8000 рабів.
Про міжнародне ставлення до Єгипту в часи панування жерців дає уявлення один унікальний документ – повідомлення про подорож єгипетського посла Вен-Амона з року 1080 до Р. Х. Вен-Амон мав завдання доставити з Фінікії кедрове дерево для священної барки бога Амона у Фівах. Герігор, верховний жрець, забезпечив його лише невеликою кількістю золота та срібла і зображенням Амона, яке, очевидно, мало за його уявленнями сприяти ще більшому успіху.
Жахіття тієї подорожі дотепер відлунюють у розповіді Вен-Амона. У приморських містах із ним повелися як із жебраком та безправним, зневажили і побили майже до смерти. Його, посланця Єгипту, попередників якого завжди приймали з великою пошаною та пишністю.
Обкрадений вже в дорозі, Вен-Амон нарешті досягає мети своєї подорожі. “Я врешті дістався порту Бібльоса. Князь Бібльоса послав до мене і наказав передати мені: «Віддалися з мого порту»”.
Так тривало впродовж 19 днів. У відчаї Вен-Амон уже хотів повертатися, “та прийшов начальник порту до мене і сказав: «Залишайся до завтра в розпорядженні князя!»… Коли настав ранок, він прислав по мене і наказав привести мене… Я знайшов його в його верхній світлиці, опертим спиною до вікна… Він сказав до мене: «З яким же завданням ти сюди прибув?» Я мовив до нього: «Я прибув, щоб дістати деревину для великої пишної барки Амона-Ре, царя богів. Твій батько так робив, твій дід так робив, і ти так робитимеш»… Він сказав до мене: «Це правда, вони так чинили… Справді, мої предки виконували це завдання, однак фараон присилав сюди 6 кораблів, навантажених дарами Єгипту… А щодо мене, то я не твій слуга і не слуга того, хто тебе послав… Що то за нещасна подорож, яку тебе змусили здійснити?» Я сказав йому: «Тьху! То ніяка не нещасна подорож…»”
Даремно Вен-Амон нагадує про могутність та славу Єгипту і замість грошей пропонує князеві оракула і зображення бога, яке має принести життя і здоров’я, взамін за деревину. Лише коли з Єгипту прибуває посланець Вен-Амона зі срібним та золотим посудом, з тонким льоном, згортками папірусу, волячими шкірами, канатами, а до цього ще й 20 мішками сочевиці та 30 кошиками риби, князь дозволяє рубати жадані кедри.
“… Третього місяця літа притягли вони їх на берег моря. Князь вийшов… і сказав мені: «… Оце прибуло останнє твоє дерево, і там воно лежить. Тепер же зроби за моїм бажанням і прийди, щоб перевантажити його, бо його тобі справді дадуть. Дивись, щоб ти вибрався звідси, і не виправдовуйся поганою порою року.»”
Країни, чиї посланці змушені терпіти подібну зневагу та приниження від князів міст, Давидові нічого боятися. Тож він просунувся глибоко на південь і завоював царство Едому, яке колись відмовило Мойсеєві в дозволі на прохід Царським шляхом (див. 2 Самуїла 8:14). Таким чином Давид отримав дуже важливу землю для господарства. Аравійська пустеля, яка простягається від південного берега Мертвого моря аж до затоки Акаба, багата на мідь та залізо. Особливо мусило залежати Давидові на залізних рудах. Найнебезпечніші вороги Ізраїля, филистимляни, утримували монополію на залізо (див. 1 Самуїла 13:19-20). Той, хто володів Едомом, був у стані зламати цю монополію филистимлян. Давид із цим не вагався. “І заготовив Давид силу заліза на цвяхи для брамних дверей та на клямри, і таку силу міді, що їй не було ваги” (1 Хронік 22:3).
Також на півдні Едому закінчувався найважливіший караванний шлях із південної Аравії – славнозвісна “Дорога ладану”. Із проникненням аж до берега затоки Акаба перед ним лежав відкритим і морський шлях через Червоне море до далеких берегів Південної Аравії та Східної Африки.
Для проникнення на північ ситуація теж була сприятливою.
На широких рівнинах біля підніжжя Хермону та в розташованих перед Антиливаном родючих долинах осіли племена арабів з пустелі, що належали до народу, якому судилося ще відіграти важливу роль у житті Ізраїля – арамейці. Біблія називає їх просто “сирійці”. Вони заснували міста-держави та невеличкі царства аж до річки Ярмук, на південь від Генезаретського озера в східному Зайорданні.
Близько 1000 р. до Р. Х. вони намагалися просунутися на схід, до Месопотамії. Та при цьому наштовхнулися на народ асирійців, який у наступних століттях підніметься до панівної світової величи на Давньому Сході. Після перемоги над Вавилонією асирійці підкорили Межиріччя аж до верхньої течії Євфрату. Клинописні тексти з того часу згадують про небезпеку, що загрожує асирійцям із заходу, яка полягала у все відчутніших нападах і наступах арамейців.
У такій ситуації Давид просувається зі східного Зайордання на північ аж до Оронту. Біблія розповідає нам: “І побив Давид Гадад’езера, царя цовського, в Хаматі, коли той ішов, щоб поставити владу свою на річці Ефраті” (1 Хронік 18:3). Порівняння з тогочасними асирійськими текстами доводить, як точно ці слова Біблії описують історичний стан речей. Цар Давид побив арамейського царя саме коли той збирався захопити ассирійську територію на Євфраті.
Сам того не знаючи, цим Давид збройно допоміг тим асирійцям, які пізніше мали знищити царство Ізраїль.
Давид просунув пограничні стовпи Ізраїля аж до родючої долини Оронту. Його північний пост стояв на озері Гьомс біля підніжжя Ливану, де зараз по товстих трубах нафтопроводу клекоче нафта з далекого Кіркука. Звідси до Ецйон-Геверу на Червоному морі, південного краю його царства, 600 км по прямій лінії.