За Давида в Старому Заповіті починається точне історичне літописання. Як пише дуже критичний професор богослов’я Мартін Нот, “Передання Давида в більшій своїй частині є писанням історії”. Ясність тогочасних хронік тісно пов’язана з поступовим зростанням державної міці, що було великою заслугою Давида і новиною для Ізраїля. З простого союзу племен утворилася нація; земля поселення виросла до великого царства на просторах Палестини та Сирії.
Для розлогих просторів держави Давид створив цивільне управління, на чолі якого, поряд із канцлером, стояв “софер”. “Софер” означає “писар” (див. 2 Самуїла 8:16-17). Писар як друга найвища посада в державі?
Разом з мільйонним натовпом секретарів і секретарок, з тисячами тон паперу, які вони сьогодні проганяють через принтери, давно розвіявся і міфічний блиск “писаря”. Жодна, яка б вона не була важлива, секретарка якогось нафтового магната, не може рівнятися з одним з її античних колег. Ані в тому, що стосується зарплати, і тим більше в тому, що стосується впливу. На сцені Стародавнього Сходу писарі зіграли незрівнянну, унікальну в історії цієї професії роль. Нічого дивного – бо ж від них стільки залежало! Їхніми роботодавцями були великі завойовники та правителі великих царств – самі… неписьменні!
Останнє можна чітко зауважити по стилю листів. Бо спершу зверталися не до адресата, для якого було призначено лист чи послання. Спершу вітали та бажали благословення колегам. Також не бракує прохань, ясно і, що найважливіше, правильно прочитати зміст послання і в жодному випадку нічого не опустити!
Як усе відбувалося в місцях панування писарів, передає жива сцена з відділу закордонних справ фараона Меренптаха. Зала писарів поділена на три нефи. В обох бічних нефах сидять тісно один біля одного десять секретарів. Одна нога спочиває на підніжку, на її коліні лежать великі згортки папірусу. Просторий середній неф призначений для високого шефа, від якого слуга ревно відганяє мух. При вході стоять двоє пахолків. Один саме наказує иншому: “Розбризкай воду і прохолоди бюро! Шеф сидить і пише!”
Настільки помпезно в писарському відділі при дворі в Єрусалимі, певно, не було. Для цього молода держава Ізраїль була ще занадто селюцькою і бідною. Та все-таки писар Давида мусив бути високим урядовцем, що наводив страх. Його обов’язком було вести “хроніки царства”, які, без сумніву, послужили основою для всіх тих конкретних біблійних даних про розбудову управління та загального добробуту за правління Давида. До цього належить і великий перепис населення за випробуваною системою Марі (див. 2 Самуїла 24), а також відомості про його особисту охорону, “керетіїв та пелетіїв” – своєрідну швейцарську гвардію з критян та пелетіїв[1] (див. 2 Самуїла 8:18; 15:18; 20:7).
З певністю “софер” перший записав і нове ім’я свого володаря.
Бо Давид, як підозрюють, зовсім не називався Давидом! Це відкриття стало несподіванкою для дослідників зовсім недавно, коли їх наштовхнула на роздуми вимова певних текстів з палацу Марі на Євфраті. У них знову й знову повторюється слово “давідум”. Воно означає “маршал”, “воєначальник” і є, отже, не власним ім’ям, а титулом.
Власне ім’я “Цезар” стало пізніше титулом. Від Цезаря походить “кайзер” і “цар”. З Давидом, здається, було навпаки. Його військовий титул, який міг походити ще з його часу як воєначальника, перетворився для нього на власне ім’я. З “давідума” став Давид, і воно залишається власним ім’ям аж до нашого часу.
Тема “писання” викликає один контраргумент у критиків. У Єгипті знайшли цілі вагони папірусів, у Вавилоніі та Асирії – гори клинописних табличок, а де ж документи писемности з Палестини?
З відповіддю на це питання виступають разом археологи та метеорологи. На межі першого тисячоліття до Р. Х. Ханаан відвернувся від гострого клинопису і від незграбних глиняних табличок, щоб звернутися до менш громіздкої форми писання. Дотепер текст мусив бути надряпаний грифелем на м’якій глині, яку потім випалювали або висушували на сонці – довготривала процедура, перш, ніж товсті глиняні листи вирушали в дорогу до отримувача. У моду все більше й більше входить новий шрифт із звивистих знаків, абетка, яку ми вже бачили в писемних спробах семітських гірників на Синаї. Грифель і глина виявляються найбільш невідповідними для округлих букв. Тому почали шукати нових приладів для письма і знайшли їх у вигляді тонких випалених глиняних табличок і чорнильниці та туші. Археологія називає такі розмашисто списані таблички “остракон” і в особливих випадках до них долучався найелегантніший матеріял для писемности давнини – папірус. Розповідь Вен-Амона засвідчує, яким попитом користувався цей єгипетський предмет експорту. П’ятсот рулонів отримав князь Бібльоса як відшкодування за кедри. П’ятсот рулонів – це 2 000 м писемної поверхні!
У Палестині клімат взимку вологий через дощ. У вологому кліматі чорнило швидко стирається з каменю, а папірус розкладається за короткий час. На превеликий жаль спраглих знань археологів, дослідників та істориків, у цей спосіб були втрачені для потомків майже всі грамоти та документи Ханаану. І якщо археологи змогли дістати в Єгипті таку переконливу здобич, то це лише через близькість пустелі та надзвичайно сухий клімат.
[1] Филистимлян