Тут відкривається наступна, дуже важлива правда про пустелю. У пустелі я ніколи не знайду себе самотужки. Мені потрібна инша людина. Цей процес має два боки: часом я боюся иншої особи тому, що вона може побачити мою слабкість, а часом я боюся, що я побачу слабкість иншої особи. Унаслідок цього я ізольовую себе від решти людства, ніби належу до якогось иншого виду. Ніби инші люди ніколи не переживали того, що довелося пережити мені, і неспроможні зрозуміти мене. Однак я не знайду Господа Бога, котрий намагається віднайти мене в пустелі, котрий хоче разом зі мною пережити всі мої спокуси, якщо постійно втікатиму в зону тіні, якщо постійно боятимусь сонця, котре, щоправда, немилосердно припікає і водночас виводить на денне світло всі мої вчинки і оздоровляє мене, і водночас втікатиму від иншої особи, котра може це побачити.
Немає значення, які в нас вади, гріхи, слабкості, немочі, проблеми. Потрібно усвідомити, що християнство не керується категоріями в стилі: «Ого, з таким гріхом до Бога навіть немає чого пхатися» або «З такою проблемою, звичайно, можна було б, але не в Церкві». Чогось такого немає! Не важливо, з чим ти змагаєшся у своєму житті. Перестань пригноблювати себе, немилосердно придивлятися до себе. Ти повинен дозволити, щоб на твої слабкості поглянув Господь Бог, щоб Він подивився на них очима иншої людини, оскільки Бог наблизиться до тебе з допомогою иншої людини.
Врешті, у цій відвазі виставляння на денне світло своїх вад, свого розпачу, дуже важливим є момент відкритости на світло, котре може прийти до тебе під час молитви. Не стовбич у тіні, котра деформує предмети і вміє лякати з допомогою буденних речей і справ. Ставай до молитви разом зі своїми слабкостями. Коли ти вже знатимеш, чим є пустеля, котра тебе жахає, почни молитися. Молися. Не бійся того, яким тебе побачить Бог. Немає слабкости, немає вади, немає гріха, немає драми, на котру Бог не захотів би поглянути. Для Божого милосердя немає межі.
Бог хоче благословляти, але ти маєш дозволити Йому це. Бог хоче бути поруч із тобою, але ти маєш дозволити Йому це зробити. Дуже важливо, щоб ти не боявся, щоб визнав, що ти є Божою дитиною, що належиш до Нього і до спільноти Церкви. Ти не маєш права говорити, що після всього, чого ти накоїв, не можеш належати до Церкви або стояти поруч з иншими на богослужінні, тому що належиш до Господа Бога, так само, як кожна инша людина. Ти повинен справді належати до спільноти. Діли з людьми своє життя, незважаючи на свої вади та слабкості. Не лише ти знаєш, що таке пустеля.
Насправді, не лише ти опинився в пустелі, котра забирає твою надію. Хоч ти сам робиш кожен наступний крок, та ти не один у цих пісках. Ніхто замість тебе не зробить наступного кроку, та пам’ятай, що не лише ти змагаєшся зі страхом, чи йти далі. Ти спокушаєшся, але в спільноті Церкви. Якщо маєш бути готовим до незнаного, то разом з усіма тими, хто шукає Бога. Дуже важливо повірити, що твій досвід примножується в спільноті Церкви, тобто спільноті Божих дітей.
У нас часом з’являється спокуса, щоб визнати: усе, що нам доводиться пережити, виходить поза всілякі межі. Мені пригадуються слова мого наставника в новіціяті: «Новик знесе все, крім яйця». У цьому вислові прихована глибока правда про те, що не потрібно боятися, не потрібно вимальовувати уявні межі. Ти теж пройдеш через пустелю. Вона не найгірша, могло бути ще гірше. Але втішай себе не цим. Цього замало. Поруч із тобою є Хтось, хто може тебе врятувати. Однак ти повинен чувати, тобто вгамовувати свої спроби втечі, котрі самі в собі можуть видаватися побожними і шляхетними, наприклад: «Я не хочу згіршувати инших своєю слабкістю, а тому не буду в Церкві. Спочатку я якось самостійно владнаю свої проблеми, щоб не погіршувати справи, а потім повернуся». Не бійся своїх слабкостей. Там, де з людської точки зору горизонт закінчується, там, де лінія неба торкається лінії піску, там насправді Господь Бог відкриває новий простір.