Потрібно згадати ще про один небезпечний механізм, котрий о. Міхал Зіоло вдало назвав синдромом спектаклю. Коли ми переживаємо драму, нам потрібна публіка. Часом ми хочемо показати свою втому, часом похизуватися ранами, котрі ми здобули в життєвих битвах. Це дуже прихована потреба: щоб на тебе дивилися, щоб твої змагання оцінили инші. Коли хтось допитується про наше самопочуття, яке комусь видається підірваним, то це в наших очах перетворюється на комплімент. Чому? Бо коли хтось нам говорить, що наше здоров’я підірване, то це означає, що ми дуже запрацьовані, перевтомлені, не те, що инші… Потрібно бути дуже уважним у створенні публічного образу власної особи. У момент, коли ти почнеш грати драму свого життя перед иншими, твоя пустеля зміниться в пісочницю. Це виглядатиме, ніби ти бавишся в ній, пересипаючи пісок до відерця, а коли сипнеш його собі в очі, галасуєш, що це буря в пустелі. А кричиш тому, щоб инші захоплювалися тобою, із визнанням похитали головою, мовляв, он які великі драми відбуваються у твоєму житті. Така вистава часом може змінитися театром одного актора, тобто ти можеш почати захоплюватися власними слабкостями, тим, що заглиблює тебе в розпач. На жаль, слабкість завжди нудна і монотонна. У чому проявляється театр одного актора? Це егоцентричне зацікавлення власною особою, поєднане з вівісекцією, постійними розповідями про свої проблеми, про те, скільки складних їх ти мусиш вирішувати у своєму житті. Ми, звичайно ж, називаємо це відповідальним підходом до власного життя, поєднаним з діленням власними проблемами. Розповіді про наші кризи ми називаємо щирістю і відкритістю, а насправді вони лише спричинять наше відокремлення.
Як розпізнати такий театр, синдром театру одного актора? Дуже легко. Достатньо, щоб особа, запрошена до перегляду нашої драми, почала насправді торкатися наших реальних проблем, називати їх по імені. Тоді в нашому єстві спрацьовує справжній, прихований механізм: ми починаємо кричати, що нас ображають. Хтось, хто справді хотів торкнутися нашого болю, наших зранених слабкостей, раптом перетворюється в агресора. Про що тут йшлося? Ти був задоволений своїми стражданнями, вони давали тобі задоволення. Ти був кимось важливим, твоє життя мало сенс. Який? Він полягав у знищенні вигаданих вітряків. Таким чином ти грузнув у вигаданих битвах, котрі забирали твій час, поглинали твою енергію, але фактично вони заглиблювали тебе в слабкість, замикаючи від инших людей. Не будуй зі своїх слабкостей спектаклю, котрим мали б захоплюватися инші. Не бійся того, що хтось торкнеться твоєї слабкости.
Варто ще раз поставити собі запитання: що є твоїм «золотим телям», котре дає ілюзорну втіху? Я кажу «телям», бо Ізраїль створив собі золоте теля тоді, коли Мойсей був відсутній, коли він спізнювався. Отож, що є твоїм «золотим телям», котре дає тобі уявну втіху ціною недоторканности твоїх справжніх слабкостей, справжніх ран, які не називають по імені? Чи ти справді пильнуєш, щоб не втекти з пустелі? А чи не буває так, що ти сховався в якійсь вимріяній оазі вирішених проблем, до котрих насправді не запросив Ісуса Христа? Чи не буває так, що ти вже зробив крок уперед, щоб увійти в пустелю разом з Христом, а потім раптом робиш два кроки назад і втішаєш себе виходом назустріч своїм проблемам?
Це був початок. Оці дві проповіді мають нам показати, що иноді ми можемо жити з реальними драмами, котрі боїмося назвати. Ми можемо вдавати, що їх немає, і водночас, в якомусь інтимному закутку нашого єства, можемо відчувати, що Господь залишив нас напризволяще.
Однак варто піти далі, щоб спізнати Боже милосердя, назвати по імені те, що заглиблює нас у розпач, самозасудження чи самозвинувачення. Щойно після виконання такої Божої (наголошую: Божої!) вівісекції, ми справді можемо стати перед обличчям Божого милосердя. Тому не біймося пустелі нашого життя, буває аж надто монотонна і банальна. У кожному важкому досвіді міститься обітниця благословення того, що в будь-яку життєву ситуацію може увійти Христос, несучи надію, і в кожній ситуації Він зможе очистити нас і визволити Своєю любов’ю.