Одного літнього вечора два роки тому, повільно катаючись на своєму мотоциклі, я помітив у вітрині книгарні книжку Йорґа Цінка під назвою «Старію із задоволенням»[1]. Натиснувши на педаль, я помчав назустріч заходу сонця і відчув глибоку насолоду від того, що можу сказати: «Це про мене. Я також старію із задоволенням». Та водночас запитую себе: «А ти міг би сказати те саме, якби зараз не мчав на улюбленому мотоциклі назустріч сонцю, а повільно рухався в інвалідному візочку по старенькому парку?»
Ледь сформувавши це запитання, я вже лежав із розбитим обличчям, зламаним носом та гострим болем у спині на узбіччі польової дороги. Велосипедист, що їхав мені назустріч, перетнув дорогу, виїхавши проти правил на мою частину шляху. Так ми зіткнулися. Коли я зрозумів, що не відчуваю рук, у голові пульсувала єдина думка: «Може, це і є початок старіння в інвалідному візочку?»
Після тривалого лікування та терапевтичної реабілітації я знову був повен сил. Наступної весни я знову сів на свій мотоцикл. «Хай щастить», – кинула вслід сусідка. «Господь мене вбереже», – відповів я. А подумки сказав: «Я старію із задоволенням».
* *
«Старість – чудова річ, якщо не розучитися починати спочатку», – каже Мартін Бубер[2]. Для мене це звучить як виклик: «Ніколи не припиняй починати спочатку!» Цей вислів сильно промовляє до мене. У мене таке враження, що ніколи в житті я так багато не вивчав, як у пенсійному віці. Те, чого я навчився в студентські роки та пізніше в професійній діяльності – це було здебільшого результатом практичної необхідности. Кожне завдання вимагає відповідної підготовки. Я постійно навчався і майже ніколи цього не усвідомлював.
Ось я пенсіонер. Тепер навчальний процес не проходить автоматично. Я мушу постійно його підштовхувати. Це справжній виклик з усіма його наслідками – продовжувати вести колишній стиль життя. Можна назвати цей виклик так: «Ніколи не починай припиняти!» Люди соромляться симптомів старіння, з якими пенсіонери мусять миритися. Часто люди асоціюють себе зі своїми успіхами в роботі і вважають себе незамінними. Лише дехто з нас свідомий того, що обов’язково настане час, коли ми вже не зможемо щось вирішувати самостійно.
Пригадую собі колишнього співпрацівника, якого я провідував у притулку для людей похилого віку. «Як ти почуваєшся?» – «Недобре». Згодом він пояснив своє погане самопочуття: «Я вже нічого не вартий» – «Нічого не вартий?» – «Так, я більше не можу працювати».
«Не припиняй починати». Новий початок лежить ще на етапі підготовки до старіння. На цьому етапі ми також повинні навчитися припиняти та приготуватися до цього. Мова йде про, так би мовити, початок перед початком. Абат Бернард Клервоський (1090-1153)[3] пише в листі до старшого, але ще діяльного й активного колеги, засновника іншого монастиря: «Подаруй собі себе самого. Не кажу робити це постійно. Не кажу робити це часто. Однак кажу: зроби це хоч раз. Побудь хоч трохи для себе так, як ти є для інших людей. Або в крайньому разі – після всіх людей».
Уважніше чи тактовніше неможливо сформулювати таку пораду. Можливо, мудрий абат помітив, що його колега перебуває в небезпеці взагалі не припиняти починати. В нього було, мабуть, добре оточення. Як обнадійливо звучать слова Йорґа Цінка: «Я вже на пенсії, як кажуть… Мені так добре, як кленові, якого часто зустрічаю в горах. Можу просто бути і жити… Мені вже не треба кимсь ставати та чогось досягати. Нікому не доводиться мене хвалити. Те, що я робив колись, тепер робить молодь. Вони майже все роблять по-іншому. Добре. Я також робив майже все по-іншому, ніж робили переді мною. Бажаю їм благословенних учинків та Божої допомоги. А як же я? Мені можна просто “бути”. Ви думаєте, що це мало? Я прагну насолоджуватися життям, доки Господь дозволить мені бачити Його сонце»[4].
Цей новий етап не можна назвати «розрідженою» формою колишнього активного життя. Він запрошує нас до нової дійсности, яку варто відкривати та формувати. Звісно, тут не уникнути так званого синдрому відміни. Велику невпевненість може вселити той факт, що людина вже не може звичним чином організувати свій день. Можна викинути щоденник зі справами та забути про всі терміни. Однак з’являється чудова нагода накреслити нову модель, організувати своє щодення по-новому, виявивши неабияку творчість.
Для нас з дружиною в пенсійному віці перші дві години дня вже стали своєрідним ритуалом, який ми започаткували, перебуваючи на відпочинку. Щедрий сніданок плавно переходить у щиру бесіду, яку можна продовжувати, не поглядаючи на годинник. Тоді ми разом роздумуємо над уривком з Біблії і огортаємо спільною молитвою свою родину і благословляємо увесь світ на новий день.
Великим позитивом виявилася відсутність нагальних справ, які завжди гнали мене вперед. Тепер кожного дня в моєму розпорядженні довгі, незаповнені планами часові відрізки. Я довго до цього звикав. Однак помітив одну річ: шанс, який мені дарує цей пенсійний вік, полягає в тому, що у формуванні цього нового життєвого етапу переді мною відкриваються нові горизонти.
У мене виникло два важливі запитання: «Чого мені хочеться?» і «Що про це думає Бог?» З глибини серця линули заборонені бажання. Я відкрив у собі приховані таланти, які так давно в мені вирували, однак виглядали дуже невпорядковано. Без моєї участи про мене розпитували там і сям, я зіткнувся з різними завданнями. Звісно, що я не погоджувався спонтанно на все, однак і не відкидав усього необдумано. Слід було уважно перевірити, чи ці завдання збігаються із тими уявленнями, які вже так давно сформувалися в моїй душі. У Бога я виблагав розважливости та ясности. Так я навчився приймати нові виклики в життєдайній свободі та відмовляти в непотрібних для мене завданнях.
[1] Jцrg Zink: Ich werde gerne alt, Kreuz: Stuttgart 2001.
[2] Martin Buber (1878-1965) – єврейський богослов та філософ, перекладач Біблії.
[3] Святий Бернард Клервоський – французький монах, засновник реформованого Ордену цистерціянців, релігійний та політичний діяч, – прим. пер.
[4] Jцrg Zink, там само, с. 4 і 6.