Останній свисток чемпіонату

Нещодавно я прочитав в одному періодичному виданні: «Дідусь з бабусею – це батьки, яким дано другий шанс». Другий шанс? Часто бачу футбольних фанів, які вступають у гарячі дискусії після завершального матчу чемпіонату. Найболючіше питання для них – коли і як їхня команда не скористалася своїм шансом у цьому сезоні, і хто за це має відповісти. Беззмістовні дискусії. Шансів уже немає.

Це стосується і нас, дідусів та бабусь. Давно пролунав останній свисток нашого «чемпіонату». Другий шанс? Чи ми справді повноцінно вступаємо у виховний процес? Щоб певним чином загладити те, у чому дали маху у вихованні власних дітей? Ця відважна справа просто неможлива. Наші діти більше не є «нашими» дітьми, бо вони вже давно самостійні.

Якщо чесно поглянути на наш «чемпіонат з виховання», то варто визнати, що наші діти знайшли свій шлях у житті не лише завдяки нашим педагогічним старанням, а й попри наші заборони, обмеження та промахи у вихованні. Усвідомлення цього дарує покору та вдячність. Тому варто час до час прикушувати свого язика, коли бачимо небезпеку свого втручання в побут нашого молодшого покоління.

Дев’яностолітня, ще досить жвава та активна бабуся давно-давно сказала мені: «Якщо я щоденно молюся за своїх онуків, то відчуваю право висловлювати свою думку щодо їхнього виховання». Я порадив їй плекати й далі перше заняття, а від другого якнайчастіше відмовлятися.

Я довго роздумував над словами цієї жінки. Вона усвідомила, що ми, дідусі й бабусі, не можемо дати своїм онукам нічого кращого за свою молитву за них. Однак вона, мабуть, не догледіла, що багато завдань, за які ми бралися в молоді роки, були певним повноваженням, яке Господь вкладав у наші руки. Ці повноваження в господарській сфері називаються завданнями, які кожен мусить виконати у свій час. Завдання виконане – ти вільний. Тепер можеш присвятити себе новим викликам. Цими повноваженнями були наші обов’язки щодо наших дітей – наше батьківство.

Щось схоже відбувається і в професійному житті. Для мене цим повноваженням було керівництво. І батьківство, і керівництво закінчилися для мене, хоча часто вони ще відгукуються з минулого. Останній свисток пролунав, чемпіонат завершено. На практикуючих християн тепер чекають нові важливі виклики, які ми можемо сповнити з більшою відданістю в пенсійному віці. Наша молитва – це необмежене в часі повноваження, так би мовити, тривале завдання. Ми більше не виконуємо його на полі бою, під прожекторами, а на заслуженому відпочинку, скільки Господь дасть сил. Знаємо напевно: Молитва змінює обставини, а найперше – нас!

Попередній запис

Виклик – це шанс

Наступний запис

Просто бути