Випробування і вдячність

Коли твоя безпорадність майже доходить до краю, може виявитися особлива вдячність, вдячність у темряві, яка народжується під час випробувань віри. Так само, як це було з молодою американською студенткою, що називає себе крихіткою. У світлі віри вона бачить, що крізь її випробування (а вони завжди важкі й драматичні і не раз доводять її до сліз) пробиваються промінчики великої Божої любови.

Випробування свідчать, насамперед, про Бога, у них проявляється єдина Любов. Це твердження дивує нас, бо нам важко побачити у випробуваннях справжній дар. Адже чимало людей, зазнавши випробувань, відходять від Бога, богохулять, волають до неба на межі розпачу. Але надзвичайно важливо повірити, що по збурених хвилях випробувань віри ступає Ісус, що досить простягнути руки, аби їх підхопив Всемогутній.

Вражає те, що можна відчути себе дуже щасливим, відкриваючи саме під час випробувань віри незвичну правду про два факти дійсности – правду про Бога, Його любов, Його могутність і, водночас, правду про відкуплення людської слабкости, убогости, безпорадности. Правду, якої ми ніколи не пізнаємо до кінця. Тому крихітка має рацію: цей перелік нескінченний.

Лише у світлі віри можливо відкрити, що пізнання правди про себе, свої недоліки, зрадливість, часто таке болісне, може стати дорогою до Бога. До Того, хто є Повнотою всього й хто полюбив те, що сповнене недоліків, і тому ця порожнеча притягує до себе Повноту.

«Щоб дійти до того, чого не маєш, потрібно пройти через те, чого не маєш. А щоб дійти до того, чим ти не є, потрібно пройти через те, чим ти не є»[1]. У такий парадоксальний спосіб св. Іван від Хреста описує дорогу на гору Кармель, до поєднання з Богом. Я негарна, визнає крихітка. Щоб дійти до Бога, який є уособленням краси, крихітка хоче пройти через відкриття того, що в ній немає краси, хоче пізнати свою потворність і змиритися з нею. Щоб дійти до Бога, Який є уособленням краси, крихітка мусить пройти дорогою оголення, дорогою правди, усвідомлюючи, що їй не знайти опори в собі, у своїй зовнішній чи внутрішній красі. Крихітка мусить дійти до уособлення Краси через розуміння того, що вона негарна, бо краса згубила б її, вона повірила б у себе, у власну велич.

Щоб дійти до Бога всемогутнього, крихітка намагається використати свою слабкість, опертися на неї, бо лише на фундаменті слабкости вона зможе прагнути Божої могутности.

Крихітка переконується, що в ній немає нічого надзвичайного, нічого цікавого, і в такий спосіб відкриває, що єдина незвичайна річ у ній – це любов Того, хто полюбив людину в її убогості. Тож крихітка хоче, щоб цього їй вистачило. Бог наче запитав її: Чи досить тобі того, що незвичайність у тобі – це Я? Коли ти не визнаєш своєї посередности, то ніколи не відкриєш того, що, власне, є незвичайністю, до якої ти маєш прагнути. Крихітці бракує так багато, тож Бог хоче бути в ній усім тим, чого їй бракує. Згода на оголення з усього – це дорога до Того, хто є усім, Повнотою.


[1] Неперекладна гра слів: англ. asylum – притулок; lunatic asylum – божевільня.

Попередній запис

2 Скруха і вдячність

Наступний запис

Крихкість дерева, випаленого у вогні Любови