Крихкість дерева, випаленого у вогні Любови

Скруха – це дар Божий, а також відповідь людини на нього. Та оскільки людське серце обважніло й затверділо, як дерево, то св. Іван від Хреста прирівнює скрушення цієї твердости людського серця до процесу випалювання[1]. Якщо скруху порівняти з каменем, то легше побачити, у чому полягає розкрушення його твердости. Якщо ж душу символізуватиме дерево, то зміниться і образ душі, і символ сокрушения — не так розбивання, як випалювання. Значення залишається те саме, змінюються лише символи.

Символ дерева ближчий до образу людської природи, бо дерево живе. Нам легше побачити, в який спосіб Господь сокрушає людську душу, випалюючи з неї все, що чинить опір. Однак у цьому процесі Бог завжди очікує на співпрацю, відкриття. Саме у світлі віри душа здатна відкритися на діяння благодати й зрозуміти, що випалювання – це знищення того, що становить для неї смертельну небезпеку, очищення з метою зцілення. При відсутності згоди з боку людини полум’яні обійми Любови відступатимуть, бо Господь не хоче застосовувати силу. Потрібне людське «так», щось на зразок згоди Діви Марії. Принаймні якась форма вдячности за те, що через випалювання душа щораз сильніше почуватиметься в обіймах Любови, звільняючись від бруду пожадань, який досі лежав на ній важким тягарем.

Випалювання – це завжди дорога до звільнення, і власне воно вимагає людської вдячности за дар очищення, за дар випалювання. Досягти цього дуже важко, але якщо це дорога до звільнення, яка надає сенсу людському життю, наближає до цілі… З яким жаданням чекає Бог на душу, на те, що вона врешті відкриє для себе це прагнення Божого вогню, Який хоче поєднатися з купкою попелу, хоче дати їй Себе як дар.

Божий спосіб випалювання, що діє також через людей, поставлених на нашій дорозі, так само, як і проникнення Божого світла правди, – це шлях до сокрушення людського серця. Це готує нас до поєднання з Тим, хто є найчистішою любов’ю і не в змозі поєднатися з душею, покритою брудом зла, гріха, зрадливости. Св. Іван від Хреста пише, що Боже світло, «очищаючи і готуючи душу до поєднання із собою, діє на неї так само, як вогонь діє на дерево, перетворюючи його на себе»[2].

Святий прирівнює перший етап цього процесу до сушіння дерева. «Охоплюючи дерево, матеріяльний вогонь спочатку сушить його, позбавляючи вологи й змушуючи воду із сичанням виходити з нього»[3]. З добре висушеного дерева можна виготовити різні речі, і тому воно має більшу цінність, ніж вологе. Так само й людина на цьому етапі стає максимально корисною для Церкви й має найкращі можливості для наслідування Христа, опираючись на свої власні сили.

Така душа нагадує шматок добре висушеного дерева: воно тверде, компактне і… чинить значний опір благодаті. Отож на цьому етапі важко досягти глибшої скрухи. Коли така людина впаде, вона шкодує про свою помилку, иноді навіть дуже переймається тим, що поранила Ісуса. Проте вона почувається ще настільки міцною, що її скруха залишається поверховою і ніби теоретичною.

У світі ілюзій серце зосереджується на людях. Вони видаються такими чарівливими, що приваблюють до себе, не дозволяючи пригорнутися до Божого пломеню любови. Иноді люди, які трапляються на життєвому шляху, не справляють враження чарівливих. Але вони так притягають до себе, створюють таке напруження, вселяють такий страх, що втягують серце в процеси, які відбуваються в людському часопросторі. Усе, що діється в цьому людському світі, видається надзвичайно важливим. На цьому тлі Бог виглядає блякло, наче далека абстракція. Скруха теж виглядає абстрактною, навіть якщо вона сповнена емоцій і мокра від сліз. Ось чому Божий вогонь любови мусить випалювати ілюзії з людських опор. Світ людей, що трапляються на життєвому шляху, мусить якось притихнути, зблякнути.

Якщо процес випалювання триватиме далі, то «сухе й тверде дерево обгорить і почорніє, втратить свою красу й почне чадіти»[4]. З такого обсмаленого шматка дерева мало що можна зробити, отож його практична цінність швидко знижується. Залишається ще певна енергетична цінність, що дорівнює теплу, яке можна одержати під час спалювання. У духовному житті енергетичній цінності відповідає суб’єктивне відчуття чи, радше, ілюзія, що людина здатна самостійно чинити добро.

На цьому етапі ми ще більше відкриваємо для себе як власне зло, так і безмежну Божу доброту. Ми бачимо чорноту своєї душі й здивовано переконуємося, що ця чорнота є предметом відкуплення для Господа, Який любить нас у нашій убогості. Це випробування глибше, внутрішнє; воно стосується уже не тільки відчуттів та емоцій.

Через рани й розчарування, від яких ми постраждали, контактуючи з людьми, поставленими на нашій дорозі, світ людських стосунків уже не видається таким казково кольоровим, зате образ Бога стає ближчим і реальнішим. Наше серце ще не пригорнулося міцно до Господа. Воно роздвоєне між Ним і привабливим міражем людських опор, хоча хотіло б жаліти про це. Ось тоді народжується каяття, хоч і недосконале. Воно випливає з думки: Навіщо мені було відходити від Бога, адже це й так не приносить мені задоволення.

Підгоріле дерево душі стає наче менш стійким, легше роздрібнюється, кришиться. Під час випалювання цей чорний крихкий шар сягає дедалі глибше. Тепер шматок дерева втрачає не тільки практичну цінність, а й свій енергетичний потенціял. Але поки крихкий шар обгорілого дерева ще досить тонкий, людина иноді почувається такою сильною, що дозволяє собі служити Богові чи иншій людині, що трапилася на життєвому шляху, без молитви. Ця ілюзія, що знову повернулася, може спричинитися до багатьох гріхів і зла, вчиненого иншим людям. Тому на цьому етапі бувають то періоди втрат, то моменти глибокої скрухи. Людина бачить свою дедалі очевиднішу духовну чорноту й видається собі майже бридкою. Отож постає проблема погодитися із самим собою, хоча це ще не зовсім можливо.

Полум’я Божої любови випалить усі твої втрати в життєвому вирі, у контактах із тими, кого Бог поставив на твоєму шляху. В огні Божої любови ти перетворишся на чорний попіл, який уже нікого не спокушуватиме своїм оманливим блиском, бо чорний попіл – це протилежність того, що може нагадувати блиск.

А коли з тебе випалять бруд егоїзму, ти засяєш блиском, але не своїм. Блиском єдиного Творця й Господа. Тебе вже не приваблюватиме власна особа, а Той, хто полюбив тебе вічною любов’ю, і ті, кого Він милосердно поставив на твоєму шляху.

Коли чорнота випаленого дерева стає очевидною, душа ніби чіпляється за полум’я, занурюється в нього щораз глибше, бачить у ньому єдиний для себе порятунок. Вона усвідомлює, що лише цей вогонь здатний позбавити її від «усіх темних і бридких недуг, протилежних вогню»[5]. У цьому не стільки сум за люблячим Богом, скільки просто необхідність. Цей процес може виявитися болісним, але він означатиме иншу якість скрухи – скрухи людини, яка, страждаючи від болісних зранень, спричинених її пихою, вбачає єдине для себе полегшення в контакті з Божим полум’ям.

На цьому етапі настає згодження як із собою, так і з иншими людьми. Обвуглена в огні душа постає перед иншою людиною зі скрухою. Така душа бачить, що в ній більше чорноти, ніж у тієї людини, помічає, що в ній теж приховане Боже полум’я любови, щиро прагне піддатися його дії.

Зрештою, якщо дерево душі не вислизне з дедалі міцніших вогняних обіймів, то вогонь, «проникнувши всередину, палить це дерево, перемінює на себе й робить таким прекрасним, як він сам»[6]. Якщо вогонь досить сильний, то в певну хвилину він може розламати чорну обвуглену деревину, ніби остаточно розтрощити її. Тоді вона втрачає твердість і власний кшталт, перетворюється на хмару попелу, пронизану полум’ям.

На цьому етапі людина вже точно знає, що в ній немає жодного надприродного добра, а отже, без молитви вона нездатна зробити нічого доброго для тих «бідолах», яких Бог поставив на її шляху. Практична й енергетична цінність деревини, що перетворилася на попіл, падає до нуля. Така людина – це «велике ніщо», справжній жебрак, який бачить, що лише тоді, коли він зануриться в полум’я, його життя матиме сенс.

Пронизана Богом і відкрита на благодать, ця людина стає такою ж доброю, як хліб для голодного. Бо полум’я Божої любови перетворюється в ній на хліб, що дає життя там, де його немає. Душа поєднується з розіп’ятим Христом і ніби страждає разом із Ним. Вона знає, що всім завдячує Божій любові, тож уже не відокремлює скрухи від радости й вдячности, що спонтанно в ній народжуються. Бог дав їй усе, зникли всі перепони й роздвоєння. Цілком поєднавшись із Богом, із собою, з людьми і з цілим світом, душа відкрилася на те, що є найвищим прагненням Бога щодо неї – на поєднання, що уподібнює її до Того, хто є безмежною могутністю і любов’ю. До Того, хто так прагнув принизити Себе, щоб навіки поєднатися із отим «великим ніщо», з жебраком.

КІНЕЦЬ


[1] Пор. Noc ciemna, 11. 10, 1.

[2] Пор. Nос сіеmnа, II, 10, 1.

[3] Там само.

[4] Пор. Nос сіеmnа, II, 10, 1.

[5] Пор. Nос сіеmnа, II, 10, 1.

[6] Там само.

Попередній запис

Випробування і вдячність

Наступний запис

Вступ