Ми побачили, як досвідчення віри, надії та любови є основою молитовного життя. Що твердіша буде віра, що впевненіша буде надія, що сильніше буде прагнення любити, то більше молитва злучить нас з Богом і принесе плоди. Нам не потрібне ніщо інше. Така реалізація віри, надії й любови в молитві може відбуватися в найрізноманітніших формах, ми про це ще поговоримо. Але будьмо уважні, щоб добре зосередитися на цьому і не прив’язуватися до другорядних речей, до непотрібних ускладнень. Навіть якщо ми не відчуваємо нічого особливого, навіть якщо уява і розум порожні чи дещо розсіяні, з тієї хвилини, як ми стаємо перед Божим лицем у такій готовності серця, іноді обмеженій єдиним і дуже простим підходом люблячої довіри, наша молитва буде плідною. Бог промовлятиме до нас в таємниці, незалежно від будь-якого чуттєвого сприйняття чи розумового просвітлення, і помістить скарби в наше серце, які ми поволі усвідомлюватимемо. Іноді молитва буває дуже скупа й убога, але завдяки нашій постійності Бог таємно настановляє нас, навіть якщо ми цього не помічаємо.
І коли настає час діяти, робити вибір, порадити щось іншій людині, ми миттю отримуємо просвітлення. Свята Тереза з Лізьє пережила щось подібне, про що вона свідчить у цьому тексті:
«Ісус зовсім не потребує книжок, ані докторів, щоб навчати душі; Він, Доктор над докторами, навчає без слів. Я ніколи не чула, як Він говорить, але відчуваю, що Він у мені, кожної миті, Він провадить мене і підказує, що я повинна казати чи робити. Якраз тоді, коли мені потрібно, я відкриваю таке світло, якого ще ніколи не бачила, і найчастіше це відбувається зі мною не під час молитви, а радше під час моїх щоденних занять»[1].
[1] Manuscrit А, 83 v.