Останнє непорозуміння. Коли хтось присвячує свій час старшим людям, то не може вимагати, щоб вони «усвідомлювали». Насправді вони не усвідомлюють. Тобто в тебе є свої клопоти, родинні проблеми, шкільні справи дітей або ж їхні підозрілі знайомства, різні турботи, якісь прикрі клопоти, не надто приємні обов’язки, які ти мусиш щоденно виконувати, непередбачені ситуації, неприємні справи, якими доводиться займатися… Старі люди, якими ти опікуєшся, нічого про це не знають. І не мусять знати. Бо навіщо?
Ти повинен задіяти все – час, серце, сили, розум – для них, лише для них, забуваючи про себе і свої турботи. Старі люди відразу помічають, коли ти… перебуваєш деінде.
Ти також не можеш обтяжувати їх своїм поганим настроєм, невдоволенням, родинними суперечками, непорозуміннями зі знайомими, роздратованістю з огляду на недопрацьований графік роботи, складні відносини з начальством. У момент, коли ти приходиш до людей похилого віку, про все це треба забути.
Тобі не вдасться сховатися за горою книжок
В очах старих людей важливим є лише те, що ти є, і те, що ти для них робиш.
Я написав понад сто книжок. Однак пишаюся тим, що 99 відсотків підопічних «мого» будинку спокійної старости нічого про це не знають. Нещодавно одна старша жінка підійшла до мене і – погрозливо тицяючи мені пальцем ледь не в обличчя – висловила своє обурення: «Це сором! Про деякі справи доводиться дізнаватися з газет… Ви нам нічого не розповідаєте» (напевно, вона прочитала якийсь тижневик, де була надрукована моя стаття). Це було для мене найбільшою похвалою.
Старші люди, якими я опікуюся, не знають, що я також пишу книжки. А навіть якби знали, то це їх не особливо би зацікавило. І мені з цим добре. Я почуваюся дуже спокійно і… збуджено.
Я не можу вимагати, щоб вони сприймали мене через мої видавничі заслуги чи літературну популярність (якої я, зрештою, і не маю), чи з огляду на радіопрограми, в яких я беру участь (і яких вони, цілком слушно, не слухають), чи статті, які я пишу, чи конференції, які я веду, чи отримані дипломи (правду кажучи, майже жодного), чи інші справи, якими я займаюся. Важливим є лише те, ким я є для них. Те, що мені вдалося за першим разом вселити нитку у вушко тонесенької голки (звістка про це миттєво розійшлася по цілому будинку), – ось вчинок, який згідно з їхніми критеріями оцінювання має більше значення, ніж всі мої публікації, разом взяті.
Коли вийшла друком моя сота книжка, моя мати сказала: «Гаразд… От тільки коли ти наважишся взяти парафію?»
Перед моїми старенькими я не мушу ховатися за горою книжок. Я також не можу виправдовувати свою відсутність тим, що мене підганяють терміни у видавництві. Для них єдиний важливий термін – це наші щоденні зустрічі.
– Що чувати?
– Як ви сьогодні спали?
– Все гаразд із травленням?
– Нога вже не болить?
– Ваша сусідка по кімнаті знову хропіла вночі?
– Ваш син телефонував?
Щодня я мушу здобувати їхню увагу, ставлячи ці та інші запитання, які стосуються їх безпосередньо. Я ніколи навіть не намагався замінити цей особистий контакт… якоюсь схвальною рецензією чи фотографією в газеті.
Вони мають добру пам’ять
Я не зроблю відкриття, коли скажу, що старі люди мають клопоти з пам’яттю. Часом трапляється так, що коли я заходжу до якоїсь кімнати в будинку престарілих, з неї якраз виходить дитина чи родич підопічного. Коли я запитую: «Хто приходив вас відвідувати?», то у відповідь чую: «Сьогодні я нікого не бачив». Упродовж кількох секунд з пам’яті все стерлося.
Проте трапляються й інші ситуації. Якщо я щось обіцяю (особливо розмову, під час якої ми мали б обговорити труднощі чи якусь пекучу проблему) тій чи іншій особі, пам’ять якої також дає постійні збої, а потім не дотримую слова, то потім ще довго вислуховуватиму докори.
Не можна легковажно давати обіцянки старим людям, особливо тоді, коли ви не впевнені, що зможете їх виконати. Також не варто розраховувати на те, що пам’ять старих людей постійно дає збій. Старі люди не вибачать вам, якщо ви забудете про них або про їхні справи. Для них виправдання «я забув» є не пом’якшувальною обставиною, а обтяжувальною.
Прочитати на обличчі
Одного разу Анна Маньяні[1], велика акторка, сиділа в гримерці. Гример намагався заретушувати її зморшки, однак вона рішуче запротестувала: «Залиште в спокої ці зморшки. Я присвятила все життя тому, щоб вони з’явилися».
Таке обличчя – це результат багатьох прожитих років, тривалої праці та терпеливости. Доволі часто так з’являються справжні витвори мистецтва. Севастіяна Папа видала чудовий альбом «Verso la Foce» («До гирла»), в якому показала неймовірні фотографії облич старих людей (з Індії, Сардинії, Непалу, Єгипту, Сицилії, Китаю, Мексики, Тибету, Ізраїлю тощо), всі надзвичайно гарні. Дивлячись на такі фото, починаєш усвідомлювати, що в останньому періоді життя є якась неповторна краса.
Я й сам щоденно маю щастя подивляти – вже хотів було сказати «споглядати» – надзвичайно гарні обличчя старих людей. Вони мають якийсь особливий вираз, який говорить все про існування. Це своєрідна автобіографія, написана зморшками.
А ще я думаю про обличчя Матері Терези з Калькутти, всіяне чудовим павутинням зморщок… Здається, що воно зіткане з мудрости та самопожертви.
Давид Ґросман[2], коментуючи фотопортрети в згаданій книжці, пише: «Коли я дивився на ці візерунки, мене охопило рідкісне і таємниче відчуття того, що я належу не до окремого народу, раси чи держави, а до великої родини, на обличчі якої час різьбить свої літери».
[1] Анна Маньяні (1908-1973) – видатна італійська акторка театру та кіно, виконавиця гострохарактерних та трагедійних ролей більш ніж у 50 фільмах, спектаклях та телефільмах. У 1955 році отримала премію «Оскар». — Прим. пер.
[2] Давид Ґроссман (нар. 1954) – ізраїльський письменник, журналіст, драматург. Лауреат численних премій. – Прим. пер.