Страждання – особливо те, що завдає внутрішніх мук, яке породжене фізичним болем, моральне чи психічне (незважаючи на певну ефективність лікування чи хірургічного втручання), котре з плином часу лише невблаганно наростає, якого люди не здатні полегшити або з котрим, насправді, неможливо впоратися, – таке страждання, що, на жаль, так часто трапляється в нашому житті, в очах більшости людей є ворогом номер один віри в зцілення, що здійснюється силою Христа.
Сприймаючи страждання як перешкоду для віри, ми тим самим руйнуємо свою довіру до сповненого любови, всемогутнього Бога, Який об’являється як Милосердя щодо людей. Бо як – згідно з такою гіпотезою – начебто милосердний Бог, що володіє безмежною всемогутністю, може годитися з існуванням страждання в людському тілі чи психіці, у родинному чи особистому житті? Як узгоджується Його всемогутня любов зі стражданням? Ба більше, як можна змиритися з образом Бога, Який не бажає чути молитов Своїх дітей, що благають Його про зцілення?
Боже, чому?
Чому здається, що Бог одних зцілює, а інших ні… Чому не зцілює всіх (явно не всіх)?
Отець Тардиф був свідком багатьох зцілень, тож його віра в той очевидний факт, що Бог зцілює та людей і веде їх до спасення, була цілком обґрунтованою. Однак іноді він казав: “Коли я постану перед Господом Богом, першим запитанням, яке поставлю Йому, буде таке: чому одних зцілює, а інших ні”. Станом на сьогодні він, безперечно, вже мав нагоду запитати Господа про це, але тепер не володіє відповідними засобами, щоб повідомити нам відповідь, а може, нічого не каже, бо її просто не існує!
Молитва за зцілення, навіть вислухана, ніколи не стане відповіддю на таємницю страждання, бо ця таємниця під будь-яким оглядом перевищує знаки зцілення, які ми можемо отримати за посередництвом молитви.
Хвороба – це замах на здоров’я або на внутрішню рівновагу людини, тож з нею – як з ворогом – слід боротися, передусім за допомогою досягнень наукового й суспільного прогресу. Біль (який не можна ототожнювати зі стражданням) – це своєрідний сигнал про активну фазу хвороби. Біль, навіть якщо він обтяжливий чи просто-таки нестерпний, повідомляє про появу хвороби (часто ми про неї навіть не здогадуємося), яка вже нищить здоров’я чи життя людини, родини або суспільства. Як такий, біль є явищем, вартим уваги, бо викриває хворобу й домагається полегшення, якогось “терапевтичного” вирішення проблеми.
Натомість страждання – це щось зовсім інше, дійсність, безконечно більше гідна поваги, просто тому, що є людською. Воно – частина життя особи, що страждає (незалежно від цілком слушно застосовуваних засобів, що вгамовують біль і, якщо це можливо, усувають недугу). Страждання – сигнал, який походить з тієї сфери нашого людського єства, яку зранило зло. Шануючи страждання, ми не повинні знаходити в ньому задоволення, а просто маємо погодитися з його існуванням як “частини нашого життя”, “частини нас самих”, правдивої дороги, яка допоможе нам відкрити ту сферу нашої людської натури, про котру ми, можливо, воліли б ніколи нічого не знати. Страждання може стати шляхом до правди про нас самих і… до пізнання Бога.
Чому Бог не зцілює всіх хворих? Чому погоджується на те, щоб існувало зло, чому дозволяє, щоби хвороба “завойовувала землю” стількох сучасних мешканців планети? Чому мириться з тим, що так багато людей зазнають страждань?
Думаю, що на ці запитання немає відповіді, оскільки єдину правдиву відповідь може дати мудрість, яка нескінченно перевищує нас, котрої ми, можливо, й прагнемо досягги, але якої ніколи не осягнемо, живучи на цій землі. А Господь, керуючись саме цією мудрістю, не хоче, щоби ми ставили собі – і Йому – запитання, які обертаються проти нас через нашу власну неспроможність знайти на них відповіді.
Вір, не бійся!
Господь, радше, очікує від нас віри, тієї синівської довіри, маючи яку, людина на перше місце ставить Його волю, а не свою.
* * *
У червні 2000 року мене запросили до Бразилії, до понад двомільйонного міста Форталеза, щоб очолити й провести триденний формаційний цикл занять, присвячений темі зцілення. З цієї нагоди до міста приїхало декілька тисяч людей. Провівши кілька конференцій, я запропонував, щоби ми перейшли до практичних занять, тобто до довірливої молитви за хворих. Не знаю, чи південноамериканський темперамент особливо сприяє прийняттю Божих дарів, чи ні, але фактом є те, що того пополудня Господь об’явив чимало знаків зцілення, передусім фізичного, не оминувши, зокрема, чоловіка з паралізованими кінцівками, який дихав за допомогою респіратора й прибув на зустріч у критичному стані, а потім почав ворушити руками й ногами… Після закінчення молитви я пішов до роздягальні (зустріч відбувалася на стадіоні, як і багато інших масових заходів у Бразилії), щоб трохи відпочити. Служби, які підтримували лад на стадіоні, зіткнулися з серйозними труднощами, оскільки не могли стримати людей, котрі далі хотіли молитися…
Але несподівано натовп розступився, немовби раптом відчувши страх, причину якого я зрозумів лише згодом: двоє приятелів вели прокаженого, підтримуючи його попід руки. Чоловік, якому було приблизно шістдесят років, уже не мав ані долонь, ані стоп… до того ж страждав на рак кишечника. Щоб дістатися сюди, подолав (потягом) три тисячі кілометрів. То було для всіх шоком…
Люди, які стояли навколо, спостерігали за всім цим здалеку; страх перед зараженням тримав їх на відстані. Я взяв недужого за плечі, й ми почали разом молитися, разом з тими особами, які його привели. Ми без слів знали, що не йдеться про зцілення. Чому? Зізнаюся, що не знаю! Господь підштовхував його до чогось іншого, але до чого, точніше я не міг сказати. Прокажений знав значно ліпше, ніж я, що йшлося про щось на зразок спокою серед страждань. Саме про це ми й помолилися, і чоловік пішов. При цьому він випромінював таку радість і такі явні, виразні ознаки близькости до Бога (власне, це одне й те ж, але такий опис видається мені ліпшим), які дуже рідко можна бачити в мешканців набагато багатших країн… Страждання – це таємниця, яка не є ворогом зцілення!