Все, що робиш з любови, тебе самого робить світлим

Звідси християнська віра черпає свою непереможну силу. Усе, що робиш з любови, світить тобі аж у вічність. Все, що робиш з любови, тебе самого робить світлим. У власному погляді пізнаєш, скільки любови може в тобі жити. Принаймні інші це розпізнають. Багато християнських святих були людьми зі сяючими очима, людьми, поряд з якими для інших зійшло світло і вилікувалося серце. На жаль, ми дуже слабо це усвідомлюємо. Зосередьмо погляд на сяючих очах, які щодня дивляться на нас, і будьмо за них вдячні. Звичайно, треба дякувати за світло, що посилається нам щодня. Це належить до найважливіших вимог у нашому житті, яка звучить так: «Вийди!» Так, прийдіть зі своїм сміхом, здивуванням і випромінюванням, зі своїми тихими жестами і знаками відради. Бережіть це, прошу! Що темніше стає, то важливіше! Саме тоді важливо, що ви просто є. Саме тоді добре іншим, бо вони вас бачать. Саме тоді тішить лише ваша щиросердна усмішка. Саме тоді ваша близькість є спасенна. Саме тоді ми усвідомлюємо, наскільки ми були б біднішими без вас. Саме тоді стає видимим те, що ви є даром неба.

Таких людей є набагато більше, ніж ми думаємо. Можливо, навіть ми самі вже до них належимо – хоча б іноді, один раз, а може, набагато частіше, ніж припускаємо.

Сила непомітности: кожна тріщина починається з подряпини

Щороку, навесні, ми отримуємо від природи приватні уроки на тему «Пропозиція життя і життєздатність».

Після необхідної зимової перерви життя пробуджується непоказним, але дуже захоплюючим способом. Усе в природі тягнеться до щораз теплішого світу. Це тиха сила, яка сумує за новим життям і прагне сонця. Це майже парадокс: найчастіше сила непомітности остаточно спричиняє початок росту рослини, і то всупереч усім загрозам.

Це добрий приклад для нашого людського життя. Ми так само, як і природа, потребуємо періодів, під час яких повертаємося до своїх коренів. Багато хто з нас також знає про «зиму почуттів», коли всередині все здається заціпенілим і замерзлим. Природа говорить нам (принаймні в нашому кліматичному поясі), що такий стан також є частиною життя.

Але вона нам каже також, що це не є довготривалий стан. Після зими настає весна. Біда тому серцю, яке в цей час ховається до морозильника лише тому, щоб не розтанути і знову відчувати той «крижаний біль». Тому, хто, всупереч усім періодам зими, прагне залишитися живим, не можна стати на перешкоді вибуху весни в собі. Навіть якщо тоді лускає (бо повинна луснути) захисна шкаралупа. Причому кожне тріскання також є небезпечним. Кожна тріщина є водночас подряпиною, новим початком у просторі, який досі давав притулок і безпеку. Але саме завдяки цьому може розвинутися сила нашої непомітности – розвинутися й увійти в життя. А це виправдає зусилля.

Це дає результати навіть усупереч небезпеці настання морозів, яку зумовлює пора року. Незважаючи на цю небезпеку, у природі вже є перші квіти. Цвітуть перші дерева і кущі. Минула зима. Людське також відкривається, побачивши свіжі кольори природи, попри те, що вночі раптово може повернутися мороз – і делікатне життя помре через несподіване леденіння. Покоричневілий цвіт опадає на землю, зів’яле листя висить на гіллі. Серце завмирає. Це вже все? Чи таким є життя?

Подібно почувалися учні Ісуса під час тріюмфального входу в Єрусалим і після неї. Довгождана мета ледь не впала їм із неба. Ворота Єрусалиму відчинені для них. Люди готують Учителеві піднесений прийом. Страх зникає, наче розчиняється серед тріюмфуючих рук. Але потім, у Страсну п’ятницю, так само несподівано все зривається, а земля провалюється з-під ніг. Розчарування, зрада, наклеп, розгубленість. Це вже все? Чи таким є життя?

Як часто і ми так почуваємося? Життя зазвичай не надто чуйно обходиться з молодим щастям. Принаймні так здається. Дехто тоді взагалі відгороджується від світу. Не довіряє вже сонцю і весні. Стає тим, чого боявся: муром із льоду. У квітах і деревах життя продовжується далі: нові, сильніші відростки замінюють замерзлих. В учнів також усе продовжується. Життя відсуває смерть. Те, що у Вербну неділю видавалося вже здобутим, а в Страсну п’ятницю ніби знову лягло в руїнах, спалахує на Великдень. Нове і радісне, але без голосних вигуків – майже так, як життя, коли воно відроджується і далі продовжується.

Попередній запис

Злий світ і щоденність як випробування віри

Наступний запис

Закони витрачання енергії