Нове та неочікуване є цілком можливе. Справді можливе! І в самому центрі простору того, що звичайне і до чого ми звикли. Треба лише вважати, що це можливо. Це стосується також і сну про добрий світ.
Історія людства показує нам, що цей сон ще ніколи повністю не здійснився. Війна є практично частиною стану нормальности. Варто піддати сумніву, чи протягом останніх трьох тисячоліть узагалі були роки без воєн чи воєнних дій. Десь у світі завжди розбивали собі голови до крови, проносилися через інші країни, грабуючи і спалюючи їх, а після повернення додому ще й наказували поклонятися їм за такі дії. «Одна смертельна жертва – це людська трагедія, тисячі жертв – це статистичний факт». Ці слова радянського диктатора Йосипа Сталіна, відомого, звичайно ж, не як приятеля людини, цитували його сучасники. У погляді на історію людства він має рацію. У календарі історичних подій першість мають дати і числа воєн і конфліктів. На цю тему можна багато розповісти. Але страждання, тривога, розпач і сльози, які були і є з ними пов’язані, відбирають мову – принаймні тоді, коли вбиті є жертвами позбавленої сенсу і респекту військової політики або насилля владолюбних урядів. Коли дивимося на цю зовнішню дійсність нашого світу і його кривавої історії останніх двох тисяч літ, то на тлі того християнське мучеництво фактично не є подвигом.
А як ситуація в інших сферах нашого щоденного життя? Ми постійно ставимо собі запитання про те, чи наша участь і старання насправді мають сенс. Це стосується навіть повсякденного життя наших дітей. Що більше ми поринаємо в якісь справи, то більша ймовірність, що зазнаємо збайдужілих розчарувань. Напевно, всі ми зазнали таких відчуттів, чи не так? Людина витрачає зусилля і мучиться, а яка віддяка? Який результат? Знову здобутки… пустки. То навіщо мені ще старатися? «Що це мені дасть?» – більшість із нас знає, як смакує це запитання. Причому ми знаємо і відповідь, яка здебільшого вже відома наперед: «Нічого, це мені зовсім нічого не дасть!»
Це питання виникає передусім тоді, коли маємо зробити те, що нас не влаштовує, щоб постаратися для когось іншого, не для себе. Адже інші також думають насамперед тільки про себе, отже, я зроблю так само. Чому завжди тільки я повинен робити щось незаплановане і не дуже бажане. Страху перед тим, що програємо в чомусь, що порівняно з іншими отримаємо недостатньо, однаковою мірою зазнають і старші, і молодші. Чи вдома серед родичів, чи в школі або на роботі, чи то в партнерських стосунках – постійно виникає запитання: «А я?» Або: «А чому я? Чому не він?» У повсякденному житті я постійно ставлю собі запитання, якому слову в моєму житті і протягом усього життя надаю особливого значення? Кому служу своєю поведінкою? І що воно викликає в інших? Варто тут спочатку розглянути закономірності сьогоднішнього суспільства, яким ми платимо наш щоденний відкуп. Девіз звучить так: «Ніколи не відставати». Треба бути ефективним, креативним і охочим. Якщо це можливо – завжди; якщо це можливо – всюди. Як почуваєшся внутрішньо, це другорядне питання. Аби не проявляти слабкости, треба крокувати. Хай би це коштувало скільки завгодно – навіть ціною власного сну, здоров’я, душі.
Скільки особистої свободи залишається ще мені в цій суспільній круговерті? Чи це незручне запитання? Хіба для тих, хто може на нього відповісти зі спокійною усмішкою. Я не завжди так можу. Постійно, знову і знову знаходжу себе в такій круговерті внутрішніх чи зовнішніх важливих речей, а бажане життя відбувається деінде.
Щобільше, я вдячний за слова і зустрічі, які мене виривають із такого стану, так само, як запитання: «Чи те, що я роблю, може бути волею Бога, Який піклується про моє життя, про мою збережену життєздатність, а ще більше про мою справжню свободу, яка заохочує, підбадьорює?» Оскільки я лише ставлю це запитання, то в мені жевріє безліч сучасних божків. Скажімо, поспіх і гонитва демаскуються і проявляються ненавистю, яка робить мене нездатним до життя. Зникає тиск, що треба обов’язково і, якщо це можливо, негайно домогтися певного визначеного прагнення. Знову відчуваю твердий ґрунт під ногами; це не круговерть, завдяки якій інші можуть використовувати мою енергію у своїх прагненнях, а тверда віра в Бога, який мене любить. Часто це дає мені нову несподівану силу. Тоді я знову починаю розуміти, що заповіді люблячого Бога завжди є Його порадами щодо того, як мені впоратися з життям і зі всіма бурями, заметілями і роздиранням хмар, які воно несе зі собою. Якому слову у своєму житті надати особливого значення, ваги і сили?