Прохання задуматися про християнське лідерство в новому столітті вселило в мене неабияку тривогу. Що я можу сказати про двадцять перше століття, якщо почуваюся розгублено, коли мене запитують навіть про наступний місяць? Переживши неабияке внутрішнє сум’яття, я вирішив залишатися якомога ближче до власного серця. Тож і запитав себе: «Які рішення ти приймав останнім часом і як вони відображають твоє відчуття майбутнього?» Так чи інак, я маю вірити, що Бог діє в мені, а те, що спонукає мене перебиратися з місця на місце, як внутрішньо, так і зовнішньо, – це частина більшого руху, в якому я лише дрібка.
Провівши двадцять років в академічному світі як викладач пасторальної психології, пасторальної теології та християнської духовності, я почав відчувати глибоку внутрішню загрозу. Коли мені минуло п’ятдесят і стало зрозуміло, що бути вдвічі старшим навряд чи вдасться, я опинився віч-на-віч із простим запитанням: «Чи наближали прожиті роки мене до Ісуса?» Після двадцяти п’яти років священства я виявив, що молюсь не найкращим чином, живу дещо ізольовано від інших і дуже переймаюся гострими проблемами сьогодення. Усі говорили, що насправді в мене все гаразд, але щось усередині підказувало, що цей успіх становить для моєї душі загрозу. Я почав запитувати себе, чи відсутність споглядальної молитви, самотність та постійне намагання долучатися до вирішення найрізноманітніших, на позір найнагальніших проблем – це ознаки того, що Дух у моїй душі поступово пригнічується. Мені було дуже важко бачити ясно, і хоча про пекло я не говорив ніколи, а якщо й говорив, то хіба жартома, одного дня я прокинувся з усвідомленням того, що живу в дуже темному місці, і що термін «вигорання» – це просто зручне з погляду психології тлумачення духовної смерті.
Посеред усього цього я далі молився: «Господи, покажи, куди хочеш повести мене, і я піду за Тобою, але, прошу, говори ясно й однозначно!» Що ж, Бог так і зробив. В особі Жана Ваньє, засновника спільнот «Лярш» для розумово неповносправних людей, Бог сказав: «Іди і живи серед убогих духом, і вони зцілять тебе». Заклик був настільки чітким і ясним, що мені не залишалося нічого іншого, як йому скоритися.
Тож я переїхав з Гарварду до «Ляршу», від тих найкращих та найяскравіших, що прагнуть правити світом, до людей, які ледь володіли словом, або й зовсім не володіли; до тих, кого в контексті потреб нашого суспільства вважали в найкращому випадку людьми на узбіччі. Це був дуже важкий і болісний крок, і я все ще його здійснюю. Після двадцяти років свободи, коли я був вільний іти, куди заманеться, і говорити про все, що хотів, тихе, приховане від стороннього ока життя з людьми, чиї надламані розум і тіло вимагають суворого дотримання повсякденної рутини, де слова – чи не остання з вимог, починаєш сприймати як вирішення проблеми духовного вигорання далеко не відразу. І все-таки нове життя в «Лярші» дає мені нові слова для розмови про християнський провід у майбутньому, бо я знайшов там усі виклики, що з ними ми стикаємось як служителі Божого Слова.
Тож я запропоную тут кілька образів із мого життя з розумово неповносправними людьми. Сподіваюсь, вони дадуть вам певне уявлення про те, в якому напрямку варто рухатися, розмірковуючи про християнське лідерство в майбутньому. Ділячись із вами своїми роздумами, я спиратимусь на дві історії з Євангелій: на історію спокус Ісуса в пустелі (Мт. 4:1-11) та на історію покликання Петра до пастирства (Ів. 21:15-19).