Через три місяці після того, як я завершив роботу над прочитаними вами розділами, опівночі постукали в двері на Да Ма Цан, 35. Напівпрокинувшись, Самуїл Лем ледь дійшов від ліжка до дверей. Чотири жінки стояли на порозі.
– Добрий вечір, – привітав він їх насторожено.
Вони були з Відділу громадської безпеки.
– Як ви самі чудово знаєте, – сказала одна з них, – ви дієте нелегально, перебуваючи в цьому будинку. Ваша домашня церква не зареєстрована в міському управлінні, – додала інша. Самуїл зітхнув. Незважаючи на те, що такі слова він чув безліч разів, його серце наповнювали впевненість і мир.
– Прихід у таку пізню годину, – говорив він мені пізніше, – означав не звичайний візит, це я вже знав. Я також збагнув, що наша віра мусить бути напоготові в нічні години!
Жінки обійшли другий поверх за кілька хвилин, розглядаючи збірники гімнів і Біблії, що лежали на лавах. Між собою вони шепотілися. Потім піднялися в залу на третьому поверсі. Самуїл пішов за ними і увімкнув світло. Він не задавав питань і не коментував, коли незвані гості знайшли ще більшу кількість збірників християнських пісень і Біблій. Жінки помітили відеокамеру, апаратуру для аудіозапису і невелику бібліотеку пастора.
Раптом одна з них підійшла до східців і голосно покликала когось. Потім з’явився якийсь шум, що нагадував гуркіт грому, виразний грюкіт, що підсилювався кожної миті. Раптом більше п’ятдесяти аґентів служби безпеки ввірвалися в будинок і піднялися на третій поверх.
Протягом години вони переривали весь будинок. Сотні аудіокасет, призначених для поширення по всій країні, згрібалися в контейнери, так само робили з Бібліями і збірниками гімнів, тисячами брошур і трактатів, що з такими зусиллями друкували для поширення. Була конфіскована і бібліотека пастора, а також розмножувач для аудіокассет, теле-, і радіоапаратура для трансляції проповідей, електроорган, генератор та інша техніка. Конфіскували і підписану президентом США Біблію, ручку і набір олівців, привезених представниками Білого Дому від тодішнього президента Рональда Рейгана. Були конфісковані й інші сувеніри, включаючи копію рукопису цієї книги.
Чотири служителі церкви, що мешкали в іншій половині будинку, прокинулися від галасу і прийшли подивитися, що відбувається. Сусіди відкривали вікна, виходили на поріг своїх будинків, коли аґенти виносили коробки з книгами й обладнанням. Один із сусідів, який спостерігав за тим, що відбувалося, промовив:
– І це свобода?
Самуїл мовчки спостерігав. Вірш із Біблії сплив у його пам’яті: «Господь дав, – і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє ім’я!»
Коли аґенти служби безпеки закінчили обшук, старший офіцер сказав Самуїлу:
– Ви підете з нами.
Офіцер дав знак і чотирьом помічникам Самуїла Лема.
Коли перші промені ранкової зорі змінили сяйво зірок, які покривали небесне склепіння над старими будинками вулиці Да Ма Цан, п’ятьох із затриманих везли до в’язниці, в якій вже багато років тому перебував Самуїл.
– Але цього разу, – розповідав пізніше Самуїл, – ми пройшли тільки в кімнату попереднього допиту, а не в камери. Хвала Господеві!
Офіцер провів туди затриманих, щоб зняти відбитки пальців.
– У вас зберігаються мої відбитки з минулих зустрічей, – тихо сказав Самуїл.
У відповідь – мовчання.
Потім була двадцять одна година безперервного допиту, що абсолютно нагадував попередні допити. Самуїлу дозволили відпочити всього десять хвилин.
– Моє серце огорнув спокій, – сказав він мені, – начебто я сидів у своїй кімнаті і читав Біблію!
Наступного дня після опівночі затриманих відпустили. Коли Самуїл повернув з бульвару на Да Ма Цан, він побачив групу членів церкви, що стояли на вулиці. Вони прочитали листівку, яка була приклеєна до дверей будинку: «Представники влади не раз намагалися переконати Самуїла Лема, але він не слухав. Через те, що він відмовився співробітничати з владою, усі зібрання в цьому будинку відміняються. Вхід у будинок заборонений владою».
– Пасторе, пасторе, – зітхнув один парафіянин. – Що ми маємо робити?
– Будемо довіряти Господеві, – відповів Самуїл. – Ми в Його руках. Пам’ятаймо, що говорить Писання: «Для срібла – топильна посудина, а горно – для золота».
Піднявшись на третій поверх, Самуїл побачив там біля десяти членів церкви, що молилися вголос. Він тихо схилив коліна і почав молитися, коли підійшла його черга. Почувши його голос, серця християн сповнилися радістю і подивом. Самуїл розповів їм, що відбулося, потім увімкнув світло, демонструючи жорстоке опоганення їхньої церкви. Він побачив лють в очах деяких з них.
– Пам’ятайте, що говорить Біблія, – нагадував він їм. – «Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі».
Багато членів церкви приходили до будинку протягом усієї ночі. Листівку читали всі. Деякі піднімалися в будинок, щоб побачити пастора. Інші опускалися на коліна на вулиці для молитви. Були і сльози, і молитви, і тихий спів. Цей час вони запам’ятали надовго.
Наступного ранку служителі церкви склали лавки в один кут залу, щоб зібрати сміття після погрому і підмести підлогу. Дехто плакав, але Самуїл Лем підбадьорював усіх і закликав співати і хвалити Бога.
– Ми живі, – говорив він їм. – Ми не у в’язницях!
– Ти хочеш, щоб ми шукали роботи? – запитав один.
– Як Петро? – дорікнув його пастор. – Підеш ловити рибу? Ні! Ні! У Бога є робота для нас, і Він подбає про нас.
Приїжджали репортери з-за кордону. З газет Гонконгу, Лондона, Вашинґтона. Радіостанція «Голос Америки» підготувала спеціальне повідомлення. Засоби масової інформації доносили зведення про події в Китаї усьому світу.
За дві години після звільнення Самуїла Лема приїхав американський консул у Гуанчжоу Девід Кіген. Він запитав пастора, що сталося. Консул, зрозуміло, не міг втручатися в справи китайської влади, але він запевнив пастора Лема, що багато американців переживають за китайських християн і повсякчас моляться про служіння на Да Ма Цан.
– Багато людей у нашій країні знають про вас, – сказав він.
Невдовзі після візиту консула Самуїла викликали у відділ служби безпеки.
– Про що ці відвідувачі говорили вам? – запитали його. – І що ви їм відповіли?
– Я розповів їм правду, – відповів Самуїл. – Я нічого не говорив проти уряду. Я ніколи не виступав проти нашої влади.
– Чому вас відвідав американський консул?
– Це було його рішення. Я був приємно здивований і радий.
Члени церкви, ігноруючи заборону, продовжували приходити в будинок пастора.
– Наш пастор не порушував закону, – пояснював один зі старших членів церкви. – Йому необхідна наша підтримка і спілкування.
Під час останнього обшуку вилучили і список усіх членів церкви з їх адресами і повними іменами.
Спеціальні наглядачі ходили за цими адресами і попереджали про відповідальність за відвідування церковних зібрань. Але їхні попередження були так само ефективні, як вітер для палаючого будинку! Кількість членів церкви продовжувала зростати. Шістдесят. Вісімдесят. Сто. Щодня все більше людей приєднувалося до церкви.
– Розкажіть нам, як Біблія веде Божий народ у такі дні, як ці! – запитували вони.
Так Самуїл Лем докладно пояснював їм біблійне вчення. Він сидів на стільці, щоб аґенти служби безпеки не виявили, що він стоїть за кафедрою.
Його вкотре викликали на допит.
– Було багато запитань, – говорив він мені, – але не так багато, як раніше. Допит був більше схожий на ділову зустріч. Аґенти говорили чемно, не погрожували.
– Люди як і раніше приходять у вашу церкву, – сказали йому.
Самуїл не спростовував цей факт.
– Ви повинні заборонити їм приходити. Заборона поширюється на всі зібрання, маленькі і великі.
– Ми збираємося для спілкування, – відповів їм пастор. – Я не проповідую, але відповідаю на запитання, даю поради і рекомендації відповідно до Біблії.
Службовці знову відпустили пастора Лема.
Одного разу з’явилася в будинку Самуїла молода пара.
– Ми побачили заборону на дверях, – сказали вони, – але чи не могли б ви провести церемонію одруження?
З радістю пастор погодився.
Щодня приходили віруючі. Часто повторювалися і виклики Самуїла у відділ служби безпеки.
– Ви повинні сказати членам вашої церкви, щоб вони не приходили, – знову наполягали там.
– Про заборону ви оголосили в листівці, але вони продовжують приходити.
Девід Хутченс, віце-консул Сполучених Штатів у Гуанчжоу і парафіянин Пресвітеріанської церкви, відвідав церкву пастора Лема п’ять разів. Одного разу він прийшов з батьками. Іншим разом – з помічником.
– Чому американські представники продовжують приходити до вас? – хотіли знати аґенти.
– Це їхній вибір, – відповідав їм Самуїл. – Ми завжди їм раді, але я їх не запрошував.
– Про що вони вам говорили?
– Вони говорили мені, що більшість американців вболівають за наше служіння.
– Що ще вони говорили?
Самуїл відповів:
– Вони знають, що ви забрали сувеніри, які я одержав від Рональда Рейгана.
– Ви хочете, щоб ми їх повернули вам? – запитали його.
Ця пропозиція була безпрецедентною, але Самуїл відмовився, тому що його більше цікавило їхнє наступне запитання.
– Американці дійсно вірять у Бога? Як узагалі хтось може ще вірити в Бога в наш час, час злету науки?
– У нашому сучасному світі існує набагато більше причин, щоб вірити в Бога, ніж причин, щоб не вірити в Нього!
– Американці вірять у те, що Ісус воскрес із мертвих?
– Багато хто вірить. А деякі – ні.
– Ви вірите в це?
Відділ служби безпеки розвісив листівки на дверях будинку на Да Ма Цан з забороною проводити служіння, але в цей момент люди сиділи в тиші і слухали, як пастор Самуїл Лем розповідав про грішну людину й Ісуса Христа, її Спасителя.
– «Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави…» – цитував Самуїл. – Ісус помер за наші гріхи… бо кожен, хто покличе ім’я Господнє…
Ніколи, навіть з кафедри на Да Ма Цан, не пояснював так зрозуміло і доступно пастор Євангелію спасіння! Ніколи, навіть на лавах його церкви не слухали його люди так уважно і жадібно!
У результаті його сміливого свідчення швидко поширилися новина про те, що пастор Самуїл Лем перебуває під загрозою страти. Два державних управління зажадали його смерті, саме так говорилося в повідомленні. Якби ще одне управління приєдналося до них, Самуїл Лем стояв би перед командою, яка виконує вирок.
– Я не знаю, як з’являються такі чутки, – говорив Самуїл. – Я упевнений, що це були просто чутки. Але мені байдуже. Якщо я вмру, я ввійду безпосередньо в присутність Божу. А хто може побажати чогось кращого?
А кількість парафіян церкви продовжувала зростати. П’ять разів на тиждень віруючі славили Бога. Невдовзі збиралося двісті осіб. Потім триста і чотириста. 80 відсотків людей, що приходили в суботу, складали студенти. Люди із сіл становили більшість на ранкових зібраннях у неділю.
Одного разу вночі хтось зірвав листівку із забороною з дверей будинку на Да Ма Цан.
– Хто це зробив? – вимагали відповіді аґенти служби безпеки.
– Я кажу вам правду, – відповідав Самуїл, – я не знаю.
Зірвана листівка не була замінена на нову.
Незабаром пастор Самуїл Лем сміливо піднявся зі стільця і зійшов за кафедру. Зал був заповнений вщент, а також усі кімнати на долішніх поверхах. Не минуло й року, як на служіннях у Безіменній церкві прославляли щотижня Бога близько тисячі парафіян.
– Це справа рук Господа! – повторював Самуїл Лем. – Як Він використовує мене, як Йому до вподоби, так Він використовує кожного християнина, який слухняний Богові і йде за Ним. Я слабка людина. Але наш Бог могутній. Він дає нам силу «руйнувати фортеці».
Ось так Бог поставив Свого Мойсея в Китаї. Свого Павла. А коли хочете, то Стефана. А вся світова церква побачила зразок повної присвяти Богові і неймовірної безстрашності людини на зріст близько 170 сантиметрів, що важить 45 кг, і не боїться ані Голіафа, ані диявола, але закликає усіх приєднатися до нього в прагненні славно і мужньо йти за Христом! Амінь!
КІНЕЦЬ